Габріеле д'Аннунціо - Насолода

примхи, з чистого марнославства, з нахабства – розбудив ненависть і біль у душі іншого чоловіка? Думка про жахливі страждання, які мав пережити його суперник у таку лагідну ніч, пробудила в ньому майже почуття жалю. Образ Елени блискавкою промайнув у його серці. Він подумав про біль, який пережив рік тому, коли її втратив, про ревнощі, гнів і розпач, які було годі собі уявити. І тоді ночі були світлі, спокійні, насичені пахощами – але як вони гнітили його душу! Він набрав повні груди повітря, вдихаючи пахощі троянд, що розквітали в маленьких садах обабіч від нього. І подивився вниз на площу, куди саме вийшла отара.

Густа біла вовна овець, які там проходили, утворювала справжні хвилі, схожі на хвилі води, що покрила бруківку. Тремтячі звуки бекання домішувалися до теленькання бубонців; їм відповідало інше бекання, що було лагіднішим і боязкішим; вівчарі вряди-годи зривалися на крик і виставляли вперед жердини, ганяючи отару зусібіч. Місяць надавав цьому переходу овець через велике сонне місто вигляду якоїсь таємниці, неначе події, побаченої уві сні.

Андреа пригадав, як однієї тихої лютневої ночі, повертаючись із балу в англійському посольстві вулицею Двадцятого вересня, він і Елена зустріли отару і їхня карета мусила зупинитися. Елена, нахилившись до шибки, дивилася, як вівці проходять упритул до коліс, і з дитячою радістю показувала на маленьких ягнят. А він притулив своє обличчя до її обличчя, заплющивши очі й слухаючи шарудіння, бекання, передзвін бубонців.

Чому всі ці спогади про Елену прийшли до нього тепер? Він знову став повільно підійматися сходами. Підіймаючись, відчув, як він стомився, коліна підгиналися під ним. Несподівано йому промайнула думка про смерть. «А що як я буду вбитий? Або дістану важке поранення й на все життя залишуся калікою?» Його жадібність до життя й до насолод повстала проти цієї зловісної думки. Він сказав собі: «Треба перемогти». І побачив усі переваги, які він здобуде з цієї другої перемоги: престиж своєї фортуни, славу своєї вправності, поцілунки донни Іпполіти, нові кохання, нові насолоди, нові примхи.

Він придушив у собі будь-яке хвилювання й вирішив зробити все можливе, щоб зберегти свою силу. Спав доти, доки його не розбудив прихід двох друзів. Прийняв звичний для себе душ. Наказав постелити на підлозі брезент і попросив барона Санта-Марґеріта завдати йому два удари, а Барбарізі – атакувати його, причому виявив холоднокровність і вправність, відбиваючи обидва напади.

– Ви чудово тримаєте шпагу, – сказав барон із похвалою в голосі.

Після цих вправ Спереллі випив дві філіжанки чаю і з’їв трохи легкого печива. Одягнув широкі штани та накрохмалену сорочку, взувся у зручні черевики на низьких підборах; підготував рукавичку, трохи намочивши собі долоню й посипавши її каніфоллю; прив’язав шкіряний ремінець, щоб прикріпити його до зап’ястка; оглянув леза та гостряки обох шпаг. Не забув жодної дрібниці, жодного заходу обережності.

Коли був готовий, сказав:

– Ходімо. Було б добре, якби ми прийшли на місце раніше, ніж наші супротивники. Лікар є?

– Він чекатиме нас там.

Коли спустилися сходами, він зустрів дюка ді Ґриміті, який прийшов за дорученням маркізи д’Ателета.

– Я піду з вами на віллу, а потім повідомлю новини Франчесці, – сказав дюк.

Вони вирушили на місце дуелі всі разом. Дюк – у своєму маленькому екіпажі, інші – в закритій кареті. Андреа не виявляв гумору, бо жарти перед серйозною дуеллю здавалися йому виявом поганого смаку, але був спокійнісінький. Він курив, слухаючи, як Санта-Марґеріта та Барбарізі сперечаються, посилаючись на недавній випадок, який стався у Франції, дозволено чи не дозволено застосовувати ліву руку проти супротивника. Раз у раз він нахилявся до вікна, щоб виглянути назовні.

Рим сяяв того травневого ранку в промінні сонця. Вони проминули водограй, що сміявся срібним сміхом на майдані, який ще перебував у затінку. Брама одного з палаців була відчинена, й у глибині подвір’я виднілися портики й статуї. З барокового архітраву вибудуваної з туфу церкви звішувалися травневі привітання на честь Діви Марії. Виїхавши на міст, вони побачили блискучі води Тибру, які бігли між зеленавими будинками до острова Сан-Бартоломео.[148] Після невеличкого підйому перед їхніми очима з’явилося величезне місто – священне, осяйне, між дзвіницями, колонами й обелісками, короноване куполами й ротондами, з чіткими обрисами, схоже на акрополь на тлі синього неба.

– Ave, Roma, morituri te salutant,[149] – сказав Андреа Спереллі, викинувши недопалок у напрямку Вічного міста.

Потім додав:

– Правду кажучи, дорогі друзі, мені зовсім би не хотілося дістати удар шпагою в такий день.

Вони були вже на віллі Шарра, наполовину розтягнутій будівельниками нових будинків. Вони звернули в провулок, затінений високими й стрункими лаврами між двома живоплотами з троянд. Барон Санта-Марґеріта, виглянувши у віконце, побачив іншу карету, що стояла на майдані перед віллою, і сказав:

– Нас тут уже чекають.

Він подивився на годинник. До визначеного часу лишалося десять хвилин. Він зупинив свій екіпаж. І разом із секундантом та хірургом вони попрямували до супротивників. Андреа залишився чекати їх у провулку. Подумки він став уявляти собі різні способи нападу й захисту, які планував використати, щоб домогтися успіху. Але його увагу відвертала невиразна гра світла й тіней у гіллі лаврів. Його очі блукали за вітами, які розгойдував вранішній вітер, тоді як його розум обмірковував, як завдати рани супротивникові. І дерева, лагідні, наче в любовних алегоріях Франческо Петрарки, примушували його зітхати, забувши думки про влучний удар.

Нарешті його покликав Барбарізі і сказав:

– Ми готові. Сторож відчинив браму вілли. Ми маємо у своєму розпорядженні кімнати нижнього поверху; це велика зручність. Іди перевдягнися.

Андреа пішов за ним. Поки він перевдягався, двоє лікарів відкрили свої скриньки, де виблискували маленькі інструменти зі сталі. Один із них був ще зовсім молодий, блідий, лисуватий, із жіночними руками, з трохи жорстким ротом, із рухливою нижньою щелепою, надмірно розвиненою. Другий був уже зрілим чоловіком, кремезний, усипаний ластовинням, із густою рудою бородою, з бичачою шиєю. Один із них здавався фізичною протилежністю другого, й така несхожість привабила зацікавлену увагу Спереллі. Вони готували на столі бинти й розбавлену фенолом воду, щоб дезінфікувати леза шпаг. Гострий кислотний запах наповнював кімнату.

Коли Спереллі привів себе в порядок, він вийшов зі своїм секундантом і з лікарями на майдан. Видовище Рима між пальмами знов привернуло його увагу й наповнило його хвилюванням. Його опанувало нетерпіння. Він хотів бути вже напоготові й почути команду про початок дуелі. Йому здавалося, він готовий завдати вирішального удару й перемогти.

– Готовий? – запитав Санта-Марґеріта, йдучи йому назустріч.

– Готовий.

Місце,