Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Йому згадувалося німе кіно. Знову. Покази німих кінострічок, які він ніколи не пропускав замолоду. Покази, на яких лише музика давала знати глядачам, що вони не оглухли… Коли рухнуло скелище, до їхніх вух не долинуло жодного звуку, вони навіть не почули, як задрижала земля. Тільки згодом довідалися про ту подію. Зрозуміло, що й тутешнього обвалу ніхто не міг почути, навіть якби захотів, — він відбувся тихо, без коливань… Окрім того, нітрохи не дивно, що ґрунт під ногами не затремтів. То була сира земля. Учитель хотів поміркувати, чому сам не загинув під нею, намагався знайти якесь пояснення. Потім стало ліньки. Махати лопатою — та й годі.

Сонце піднялося, руки геть ослабли.

За ті всі дні (чи то години — важко було визначити) у нього не знайшлося й хвилини на роздуми. Тепер-то вчитель отримав змогу перепочити й поміркувати.

Він не загинув під обвалом, оскільки земля, без сумніву, рухнула в море. Копачі ж, вочевидь, лягли спати поблизу берега — учитель намагався оживити перед очима їхню смерть. Натомість сам він згорнувся у клубок позаду, на одному з насипів. На світанку ж його розбудили не сонячні промені, а вода, яка намочила ноги. Зараз вона вже діставала до зап’ястків. Натомість земляні вали, здається, блискавично зменшувалися. Отакими були зміни довкола, за якими він спостерігав, мов сонна муха. Вода наступала.

Він же й досі почувався настільки виснаженим, що навіть не міг визначити: його обіймають страх та тривога чи щось інше? Аби втекти від моря, від води, яка поволі плинула до нього, учитель спробував піднятися на вал сирої землі. Кроки давалися легко, проте він не став цьому довго дивуватися. Учитель ішов, однак море буцімто піднімалося вслід за ним.

Отже, острів перестав збільшуватися; зрозуміло, що земляні роботи виправдали себе, ще й, мабуть, аж занадто. Учитель стомлено всміхнувся.

Тепер він міг окинути оком ціле побережжя. Усе довкола. Отже, стояв на пагорбі. На тому пагорбі, котрого, як гадали, більше не залишилося. Тепер він бачив, як кургани сповзають донизу, розсипаються, тануть на очах — з усіх сторін. Вода наближалася туди, де стояв. Швидко. У вічі впав плоский камінь, що вигулькнув неподалік із-під землі, яка осипалася. Учитель підійшов, сів на камінь. Його здолала дрімота. Все довкола наводнювалося. Земля кругом каменя кришилася, обсипалася. Зненацька на брижах замелькали гроші — ціла купа; вони пливли, віддалялися. Щось стисло, перехопило йому горло. Мабуть, то були його гроші. Ті самі, які кілька тижнів тому закопав. Зрештою, могли бути й когось іншого…

Щось знову стисло горло.

Він уже сидів по коліна у воді. Довкола простягалися безкраї, нескінченні, майже непорушні води. Те плесо не сколихнулося, навіть коли сягнуло йому до пояса.

Єдине, що тепер залишилося від острова — його груди, голова. Ненадовго, таким трибом…

1971—1975

10

Мер явно опікувався мною. Рятував у найскрутніших ситуаціях, занедбавши решту фігур, тримав мене в руках та вів у ферзі.

Гравців на полі істотно поменшало. Ми наче зупинилися на півдорозі.

«Зелені» чинили опір, успішно грали далі. Вони були майстерні гравці. Ми з ним переглядалися. Він розпростер руки, так наче розкрив мені обійми, потім, усміхнувшись, стиснув кулаки, затарабанив ними по стегнах.

Я знемагав від спраги. Мабуть, як і всі ми. Але ми не мали права забувати, що боремося за воду. До кінця гри вона не дісталася б жодному з нас.

Все, що мені було відомо про гру, я дізнався від нього. Мій учитель стояв переді мною. Проте він не поділився секретами самої гри. Та була дуже схожа на шахи: і назвами фігур, себто нас, і майже тотожними правилами. Кілька їхніх пунктів нічим не відрізнялися від шахових. Ті пункти міський голова назвав нині вранці. Щоправда, нікого не запитував: хтось уміє грати в шахи чи ні. Зрештою, від «Фіолетових» ніякого вміння й не вимагалося. Я також не наважився все кинути та втекти, заявивши, що не знаю правил шахів, оскільки колись трохи грав у них. Я хотів зіграти з самого початку, відтоді, як зустрів його та почув цю пропозицію.

Те, що гра смертельна, він також приховав. Я міг би свідомо вигадати назву «сад мертвих», знаючи, що в ньому відбувається смертельна гра, але тоді я придумав цю словосполуку, ні про що й не здогадуючись.

Тієї ж миті мені спала в голову ще одна річ. Тут ріс сад не мертвих; найімовірніше, у місті це місце розшукували перед смертю коти, щойно йшли з людських очей якнайдалі здихати; це був Сад мертвих котів.

Ми знову зустрілися очима. Ніби читаючи всі мої думки, він, ледь глумливо посміхнувшись, ствердно кивнув мені головою. Мер досі міркував. Я почав власну гру.

Ти можеш подарувати мені життя, — говорив я про себе.

Так, — кивнув він головою.

Але не хочеш дарувати, бо

Так, я?… кивнула його голова.

Бажаєш знати, що тебе люблять

Так.

Але ти не хочеш, аби тобі зізнавалися в любові. Ти можеш удавити мене в невисловленій любові. Так. Бо… Бо?…

Не знаю. Мабуть… Ти боїшся. Так.

Я припинив гру. Мені обридло.

Та не припинив він.

Казав: чекаю, так…

Перестань, — кивнув я головою. Мер закашляв. Я був заворушився. Знову завмер.

Навіть не глянув на кота, що підповз до моїх ніг перед тим, як повернутися за дерева. Кіт зник. Голодний; либонь, виснажений. Досі відбув на той світ. Сконав у цьому саду.

Мер забувся про мене. Хоча я, дрібний пішак,

тепер захищав нижчих,

хоча я, дрібний пішак, думав лише про сан ферзя. До нього неодмінно…

Але… Гра завершилася. Завершилася через мене. Вистачало єдиного мого ходу — і все. «Неодмінно» вже втратило сенс. Хоч я й був поганим гравцем, але добре бачив хід, який випадав мені. Крім того, утілити моє бажання було непросто.

Гравці на полі знову заворушилися. Як, куди? — я не знав нічого. Знав тільки, що черга надійшла до мене.

Всі застигли в очікуванні. Я ждав указівки мера. Певна річ, той не міг вимовити нічого іншого. Напружившись, мов тятива, я приготувався до свого ходу. Один хід — і я обертався на ферзя; услід за цим королева «Зелених» хоч-не-хоч потрапляла до мене…

Мер мовчки міркував. Аж раптом уперше, уп'явшись у мене зеленими очима, заперечно похитав головою: «Ні».

Чому «ні»?

Лише подумати.

Виставитися на сміх після того, як дійшов до цього кола… Звісно, ти не хочеш, аби тебе полонили… Ні. Але…

Тепер він хотів розмовляти. Він перестав гнути