Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

нічого не відчув такого, щоб хотілося заплескати в долоні чи підстрибнути на одній нозі. Ні, спершу в грудях справді ворухнулося щось лоскітне і солодке, однак воно було не моє, те почуття належало іншому Андрію – Андрію Ситому, якого я завжди в собі ненавидів, а справжній Андрій – Андрій Голод – тоді не зрадів ні на мить, бо за болем, гнівом, образою уже не лишалося місця для втіхи. Я знав, що Гі щонайменше думав про нас усіх і якщо й вирішив уникнути розголосу, то лише тому, що потерпав за себе, боявся, а раптом візьмуть та й спитають, куди ж він дивився.

Петя говорив, говорив щодалі голосніше, йому здавалося, що я не можу втямити, як щасливо усе обернулося, він не розумів, чому я ховаю обличчя, не знав, що тієї миті у його товариша не лишилося ні крапельки сили на радість…

Я відчував, як ниє моя душа, як на очі набігають сльози, а там, за сльозами, у рідній далині

НЕСКІНЧЕННОЮ ДОРОГОЮ ЙШЛА ЖІНКА З ХЛОПЧИКОМ НА РУКАХ – ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ЙОМУ БУЛО! – НЕСЛА ЙОГО З ОСТАННІХ СИЛ Й ШЕПОТІЛА: «ЗАРАЗ, СИНКУ, ВЖЕ БЛИЗЬКО… ОН ЖЕ ВІН, ТОЙ СТОВПЧИК… ЗАРАЗ… ПОЖДИ».

1980 р.

Крук – птаха нетутешня

Колько ніколи не горнувся до Петра Джуса, а це віднедавна усе частіше став забігати до нього, і то неважко прикинути, коли саме він прив’язався до Джусового двору – відтоді, як Петрів батько привіз цілу гору соснових дощок з пилорами, пахучих та жовтих таких, що аж світилися вони, і навіть за хмарної днини здавалося, начебто на Джусове подвір’я латочка сонця падає. І як прибіжить Колько до Петра (завжди з бляшаночкою з-під консервів), то повсідаються вони на дошках та й балакають, а тоді вже Колько починає:

– Петь, чуєш, Петь? Можна, я трошки?…

– Ти ж учора набрав оно скільки.

– Та… ще тре.

– Він що, їсть її? – Джус починає душитися сміхом, хоча йому, може, й не смішно; він завжди отак силувано хіхікає (усім на зло!), аж червоніє од натуги, а оскільки те й робить, що вичавлює з себе сміхи, то завжди червоний як помідор.

– Ти ж знаєш, Петь, – Колько серйозно дивиться у чорні щілини Джусових очей, – йому до скрипки треба. Ну, там… до струн, смичка.

– Та знаю, – не сміється, а крекче Джус, і голос його потріскує, мов суха бадилина у грубці. – Мати твоя дрова рубає, а він сидить збоку та на скрипці чирги-чирги. Мати гех-гех, а він чирги-чирги.

– Він слабий, – каже Колько. – Йому у війну…

– Еге, слабий, – перебиває Джус. – Приймаки всі такі. Ось побач, твоя мати й цього вижене.

– Він хороший.

– Еге ж, думаєш, їй та скрипка треба? Їй аби дров хто врубав. Та води приніс.

– То можна, Петь?

– Здирай, хіба мені що.

Колько дістає з кишені саморобного ножика з дерев’яною колодочкою (дід Микитенко у кузні викував) і придивляється до соснових дощок – де проступила живиця. Потім зішкрібує лезом жовті, як віск, крапельки – і в бляшаночку. Він уже й не чує Джусового хіхікання. Звик. Та й не про те зараз думка в Колька. Бо він щось знає. Таке, що аж.

– Це як по-чесному, – каже Джус, – то ти мені й винен.

– Що?

– Ну, батько ж мій дошки за гроші купував, так?

– Так.

– А живиця звідки виступає? З дошок, так?

– Ну…

– От тобі й «ну». Пора б уже й котикові щось принести.

Джус дуже любив котика свого череп’яного із щілинкою поміж вушок і то де не знайде копійку, відразу її до котика несе. Раз був надибав у кущах поза вигоном гніздо, повне яєць – чиясь курка відбилася од двору і неслася там, то так розбагатів, як здав ті яйця у лавку, що після того те й робив, що нишпорив по всіх кущах на кутку, і навіть бур’яни повитолочував на пустирях. От як йому кортіло ще більше розбагатіти. А Колько спершу й не здогадався, чому це Джус такий щедрий, здирай, каже, хіба мені що. Тепер же, бач, заспівав якої. А чим же Колько з ним розплатиться, як він ще на гроші не робить?

– А ти ж як думав? – спитав Джус. – Щоб тобі усе на дурничку?

Бляшанка легенько затремтіла в Кольковій руці.

– Чого ти, Петь?… Ми ж… Я…

– Що ти? Що ти? Знаємо вас! Тільки й дивитесь, де б хапнути на дурничку.

– Я…

І тоді Колько зважився.

Зважився показати Джусові те, про що раніше боявся навіть заїкнутися, бо Джус пташок чомусь недолюблював, особливо ж горобців, яких мав за великих ворогів своїх, що соняшники видзьобують на городі і черешні, та й чого вони тільки не нищать, казав Джус. Казав так і дер горобині гнізда де тільки міг – у стрісі, в норах, у дуплах – і сильно казився, якщо не міг витягти горобенят із дупла глибокого; тоді штурхав туди паличкою й примовляв: «А будете? А будете?» І лице його червоніло від злості і втіхи.

Ні, Колько йому ніколи б не показав того птаха, аби міг чимось іншим розплатитися за живицю, але що ж тут поробиш, як соснового лісу коло їхнього села немає, вони ж із батьком ходили шукати – немає, і батько так тоді засмутився, що Колько надумав собі будь-що роздобути її.

Але до лісу вони ходили не марно, бо де б іще Колько знайшов собі птаха такого – завбільшки, як ворона, і чорнющий, як ворона, і дзьоб широкий, міцний, наче викуваний із заліза, і крила великі, тільки от не літає, бо це і не ворона зовсім, а крук, пташенятко крука, через те й не літає, маленьке ще, а як виросте, то буде велике-велике, немов орел, і таке дуже, що й Колька зможе взяти на крила і понести далеко за гори й ліси, у тридев’яте царство… Лиш треба його доглядати, леліяти, привчати змалечку, тоді воно, як виросте, воздасть сторицею, казав батько, бо це ж крук – птаха рідкісна.

Сиділо собі під кущем ліщиновим, і Колько першим його угледів, пальцем показав: «Агей, дивіться, оно ворона», і вони підійшли зовсім близько, а птах не втікав, покірно дивився на них напівприплющеними сонними очима, опираючись на розтулені крила, наче на милиці. Батько нахилився над ним, погладив – не втікає. «Е, Колю, воно й не ворона, – каже. – Це крук, тільки маленький. І звідки він тут узявся? Бери його додому, годуй, доглядай, то