Дарина Гнатко - Катерина

не буде, це тільки ти, Катре, така щаслива в нас уродилася, що зріднилась із панами.

Катерина поглянула їй прямо в очі.

– Навіщо ви прийшли, тітко Килино?

На коротку, дуже коротку мить в мачушиних очах Катерина помітила вогник давнього ворогування й ненависті, на ту коротку мить вона ізнов зробилась звичною для Катерини мачухою. Але то була коротка мить, і вогник той дуже швидко зник, погаснув у її темних очах, і вона всміхнулася так приязно й улесливо, як не всміхалася ніколи.

– Покаятись прийшла я перед тобою, дитино, – заговорила вона зворушливо, переступаючи по розкішному килиму ногами, узутими у святкові, найкращі чоботи, які вона взувала на ярмарок і на великі свята до церкви. – Після смерті Василя та янголяти Микитки багато чого я передумала, багато чого прояснилось мені. За гріхи випала мені ця гірка та страшна доля – поховати власну дитину, бачити, як домовину сина засипали сирою землею, а страшнішого від того покарання немає у світі. Та зрозуміла я, що ж недарма страждаю: за те, що чужу дитину пригнічувала, смерть забрала й мою. – Мальчиха помовчала, зиркаючи на Катерину, і її очі заблищали від непролитих сліз, а Катерина мовчала, мовчала тому, що серце її не відгукувалось на цю слізну мачушину сповідь, хоч і треба пробачати ворогам, як учив батюшка, хоч і Бог так велів, а ось не здужала вона знайти у собі тих клятих сил, щоб пробачити. І бачила то свекруха, бачила, і лице почало червоніти від напруги, немов те вибачення, те прощення Катерини було для неї таким важливим. – Пробач мені, Катруню, дурну стару бабу, що гнобила тебе все життя! Якби ж ти знала, як гірко я в цьому каюсь, як не хочу, щоб ти тримала на мене зло.

Катерина глибоко зітхнула.

– Я не тримаю на вас зла.

Мальчиха похитала головою.

– Але ж і не пробачаєш?

– Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, – призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.

Мальчиха зітхнула.

– Та хоч зла не тримаєш, і на тому спасибі, – миролюбно подякувала вона, озираючись по кімнаті. – А яка ж то ти тепер пані стала, у розкошах яких живеш, аж не віриться. Михасик усе питає, а де це Катруня, чого до нас не приходить, чи, може, її пан не пускає.

– Чому ж не пускає? – здивувалась Катерина. – Я його дружина, а не кріпачка, вільна робити все, що схочу. – Катерина не стала додавати, що не приходить до рідної хати саме через неї, що не хотіла б бачити саме її після того, що наговорила вона над тілом Василя.

Килина докірливо похитала головою.

– Гордуєш уже нами?

– Ні, не гордую. Я завжди буду пам’ятати, із якого я роду.

– То приходь, Михасик зрадіє, та й Домна вже скучила за тобою, а сама прийти не наважується, чомусь до тремоту боїться вона цього палацу й пана боїться, чи не лихий.

– Ні, Криштоф не лихий.

– Ой, – Мальчиха махнула рукою, – а ось я його теж боюся, він удававсь мені таким суворим, коли гарцював на тім своїм коняці. – Вона помовчала, переступаючи з ноги на ногу тими своїми святковими чобітьми, які все одно серед розкошів панської вітальні гляділися злиденно. Катерина відчувала в ній якусь нещирість, мов оте її каяття було неправдивим, та й каялася вона тільки на словах, а серце як було лихим та чорним, таким і лишилось. Вона й сама не знала, що заважало їй повірити в щирість слів мачухи, а повірити не могла. – То ж як, Катруню, чи прийдеш ти до нас?

Катерина пройшлась вітальнею.

– Так, прийду, коли ви просите.

Мальчиха, здалося, полегшено зітхнула.

– А коли?

– Та завтра й прийду.

– Ой, приходь, ми з Домною тебе будемо чекати, смачненького приготуємо, хоча що тобі наше смачненьке, ти в панів уже й не до такого звикла, по-панському їси, із білим хлібом.

Постоявши та побалакавши отак, Мальчиха нарешті пішла, а Катерина ще довго сиділа в кріслі, замислено роздивляючись візерунок килима. Чого, із якої речі мачуха раптом зробилася такою ясочкою? Як не крутила вона це питання, нічого на думку не спадало, окрім того розуміння, що все це через гроші. Злякалась, певне, лисиця, що через прокльони Катерина й копійчини не попрохає в пана-чоловіка для родини своєї злиденної, побоялась лишитися в злиднях, маючи за родичку саму паню, от і прибігла каятися та вибачення просити. Та Катерина й без того вибачення допомогла б батькові, бо хата в них чи не найбідніша в селі, стріха не латана, стіни ледве тримаються.

До вітальні, голосно сміючись, увірвалася зграйка веселих друзів пані Гнатовської. Це відвернуло Катерину від думок про дивний прихід мачухи. Пані Леся, приємна молода дівчина з пишною косою русявого волосся й гарними блакитними очима, почала голосно вимагати погратися в піжмурки, паничі почали пропонувати щось інше, і Катерина тихенько вислизнула з вітальні, поклавши назавтра ж неодмінно сходити до батька, провідати Михасика та Домну, а ще завітати до Ярини, яка жила тепер у батьків. Тільки б гостинців для родичів не забути взяти.

* * *

Наступний день нагнав на Бориси холодного вітру, що повіяв із півночі, небо затягнули хмари, й ось-ось мав пролитися дощ. Про це й думала Катерина, коли йшла до рідної, бідної хати, де народилась та зросла, і звідки потрапила мало не в царські палати. Ішла вона не з порожніми руками, узявши кожному подарунок. Для діток несла солодких тістечок, що їх так гарно вмів випікати Криштофів кухар, батькові – доброго тютюну, бо мав він таку слабкість, а мачусі з Домною оксамитових відрізів, щоправда, дарувати щось мачусі й не надто кортіло, та все ж узяла, нехай радіє, коли щирим є те її покаяння.

Дивно було їй іти тепер селом, учорашній кріпачці, панею ступати знайомими з дитинства стежинами, якими бігала босими, збитими ногами, поспішаючи виконати вчасно черговий наказ мачухи. А зараз ішла повільно, у шкіряних черевичках, що привіз Криштоф із міста, у сукні рожевого кольору, пишна спідниця якої волочилась за нею по пилюці. Селяни, зустрічаючись із нею, зупинялися й, зволікаючи якусь мить, усе ж уклонялись своїй пані, хоч Катерина й бачила, наскільки неохоче вони це робили, і здавалось їй, що та боса та нещасна Катря Малькова подобалася їм більше, ніж ця розкішна пані, на яку вона перетворилась. Ще б пак, закохала в себе самого пана, на таке спромоглась, є тепер чому позаздрити. А вона не забула, як дивились вони на неї біля церкви, і хоч би в однієї людини промайнула радість за неї, нещасну сироту без матері.

Вона вже дійшла до двору діда Товкача, коли хтозна-звідки назустріч їй виріс височенною своєю статурою дід Шуляка. Старий пліткар дививсь на неї далеким від приязні поглядом, насупивши густі сиві брови, і спочатку мовчав. Усе роздививсь, і сукню панську, і подарунки в руках, й покривився.

– Ну, здорова, Катре, – нарешті проскреготів він надтріснутим голосом, скривившись при цьому так, неначе й саме ім’я її було для нього огидним і неприємним.

Катерина у відповідь хитнула головою.

– Здорові були й ви, діду!

– До своїх?

– До своїх.

Дід Шуляка хитнув на подарунки.

– Із гостинцями?

– Так, із гостинцями.

Дід похитав головою й замовк, поглядаючи недобрими очицями. Катерина знала, що є для нього тепер найлютішим ворогом і ніколи він не пробачить їй того, що забрала в його Горпини Криштофа. Вона чекала, що він от-от забризкає на неї отрутою, і не помилилась. Шуляка ще хвильку помовчав, пожовуючи тонкі бліді губи, і Катерина бачила, як кортить йому напуститися на неї, як на колишню Катрю, та розуміння того, що вона тепер пані, таки стримувало його бурхливий норов і надто довгий язик. Проте, як не стримував себе, не втримавсь урешті дід Шуляка, покружляв навколо та й почав:

– А підла ти все-таки дівка, Катре. Пробач уже, що панею не кличу,