Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

Тут, правда, теж рук довелося докласти, доки всьому дав лад. Зате яку радість мали! А тепер, як видите, знову під бульдозер. Новий квартал будують, а нас із жінкою — на шостий поверх…

— Хіба це трагедія? — почав розраджувати Андрій. — За паливо не журитесь. У квартирі — газ, вода, тепло…

Дядько сумно усміхнувся, зітхнув, позбирав довкола себе обрізане гілля і підгодував вогонь. Потім випростався і сказав:

— Для кого як. Великої біди, можливо, немає. Тільки ось, відколи переселилися на поверх, таке враження, ніби живу у повітрі. Весь час відчуваю під собою порожнечу…

— А родом самі звідки? — запитав Андрій.

Дядько пильно подивився на Волосянича, задумався і по якомусь часі лагідно мовив:

— Ви точно знати не будете. Того села уже як такого нема. Зрослося із більш великим… Із Березілля я. Там жив, доки не переїхав сюди.

— Березілля! Біля Верховинського перевалу!

— Так, так! — радісно вигукнув дядько. — Ви знаєте Березілля? Там бували?!

— Звичайно! У вашій районній газеті починав працювати. А тепер по гриби влітку їжджу. Місця там красиві, на гриби врожайні.

Дядько весь розцвів, сплеснув долонями і потягнувся через огорожу.

— Дайте я вашу руку потисну, — схопив Андрія за правицю. — Ніколи би не подумав, що зустріну у місті чоловіка, який у наш час ще знає про Березілля!

Далі хутко побіг до хвіртки і гостинно відчинив.

— Прошу вас, заходьте, будь ласка!.. Ви мене так ощасливили!

Волосянич зайшов у двір. Дядько поспіхом витер ганчіркою лавицю під абрикосою і запропонував сісти. Сам вмостився поруч.

… — Ви, бачу, дуже сумуєте за селом? — запитав Андрій.

— Ей, бодай і не говорити, — безнадійно махнув рукою дядько. — Кожен день душа плаче…

— Ось і їдьте додому, коли тяжко, — порадив Волосянич. — Багато ваших ровесників, які колись пішли із села, тепер повертаються. Купують хатки, обзаводяться господарством… Нині землю колгоспи дають радо, аби лиш обробляти. Гуляє її надаремно там чимало.

— На колінах, повзком повернувся би, коби така змога. Але… — Тут дядько затнувся, оглянувся навколо, а потім різко сказав: — Я великий грішник… Не можна мені туди вертатися… — Опустив голову й замовк. Волосянич ніяково прокашлявся, не відаючи, про що далі вести мову.

— Весна обіцяє нині бути дуже ранньою, аби лиш без приморозків, — промовив він і підвівся. — Піду погуляю містом. Маю сьогодні вихідний…

— Заждіть хвилиночку, — взяв його за руку дядько. — Ми лиш трохи поговорили… Ви знаєте моє Березілля і стали одразу рідним. Ось хотів би вам виплакатись… виговоритись… висповідатись…

Не проросте на слідах трава

У тім році — а було це на початку шістдесятих — доля, мабуть, вперше за довгі літа змилостивилася над закинутим у далекі гірські звори Березіллям — селом, де народився, виріс і працював завідуючим фермою Петро Граб. Весна прийшла хоча й запізно і не дуже тепла, проте спокійна, поміркована… Колгосп без поспіху обсіявся, обсадився, вигнав на полонини худобу й почав чекати, що скаже земля. А оскільки літо вродилося парким та й дощі полюбили вчащати у Березілля, особливо ночами, то вічно скупі гірські поля, як говорили тоді сельчани, наче подуріли… Трави вимахали за пояс першим на селі косарям. Жінки пололи картоплю, і навіть найстарші з них не могли пригадати, коли останній раз виділи таке тучне бадилля… Віруючі ревно весь час хрестилися і пророкували: подібне — ознака великої біди. А ось на район, особливо на села в долині, того року справді впала біда, і не мала. Пізній заморозок поварив майже всі посіви, а те, чого недоїв зазимок, спекла засуха. Журилися районні керівники, голови колгоспів, бідкалися сельчани: як зимувати, як жити? І все частіше ходила чутка про небувалий урожай у Березіллі. А тут справді було чим хвалитися. Під осінь по всіх схилах довкола села пузатими грибами повиростали копиці сіна. Земля розродилась такою бульбою, що й сама, мабуть, не пам’ятала, чи колись подібний урожай кохала у собі. Однак найбільше здивувала капуста… Досі у колгоспі її не дуже шанували. Та на початку року в село прийшов після технікуму новий агроном — синьооке симпатичне дівча із долинянського району. Певне, не так авторитетом, як звабливими очима й гордими пшеничними косами оце дівчисько напосіло й умовило голову колгоспу поміняти у рівнинному районі надлишки насіннєвої картоплі на розсаду капусти. Справа була незвична, але ризикнули. На трьох гектарах висадили розсаду. Капуста полюбила березільську землю, міцно угніздилася в ній і почала набиратися сили, а відтак на очах жиріти. Під осінь капустяне поле вже ледве дихало — не качани розсілися, а табуни вгодованих кабанців вилежувались сумирно на плантації під осіннім сонцем. «Аби лиш на добро», — спліскували руками розчулені березільчани.

Але, як звісно, добро ніколи не ходить самотньо. З перших днів збирання врожаю в село почали наїжджати районні керівники різних рангів. Працівники Статуправління прискіпливо обколесили гори й зворини, чи, бува, березільчани не вихоснували гуляючі землі під урожай, а у звітах вказали менші площі. Мали нагальні справи в Березіллі — хоч сюди впродовж року рідко ступала їх нога — і всюдисущі працівники райсільгоспуправління, бо раптом виявилось, що саме завдяки їм у колгоспі взято, так би мовити, «різкий курс на підвищення продуктивності гірських угідь». Шукали і знаходили собі зачіпки в селі служби санепідстанції, побуту, культури… Голова чемно приймав шановних відвідувачів, уважно вислуховував, беззастережно визнавав помилки, ревно обіцяв їх в найближчому часі виправити і наостанок, ніби між іншим, запитував:

— З мене все?

— Ніби все, — відповідали шановні і вже на порозі спохвачувались: — Мало не забули, Іване Петровичу… Коли уже приїхали в таку далеку дорогу, то аби пусто не вертатися… На зиму б трохи картоплі, капусти, може, і яблук… У вас, нівроку, вродило цього року. Ми не так густо набридаємо. Ви до нас набагато частіше звертаєтесь. Отже, рука руку тре, і від того обом тепло…

Одні, прихвалюючи чуйне, щире серце голови, не гребували нічим і вантажились самі. За більш високопоставленими услід їхали повні підводи, або ж старенька полуторка. Урожай, на який так молилися березільчани, справді помалу йшов на боже…

Сльотавого осіннього пообіддя завітав на ферму бригадир польової Іван Смик, одноліток Петра Граба. Міцно збитий, широколиций, з непомірно довгими ручищами, в гумових чоботах і довгому військовому плащі, Смик зайшов у будку, зняв капелюх, зцідив із нього воду і першим ділом на чім світ стоїть вибатькував погоду, а далі висипав купу добрих побажань на здоров’я Граба. Петро насторожився. Смик був загалом людиною роботящою, проте дволикою. Підлеглим не жалів крутого слівця, а траплялось, і п’ястука. Але