Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

дуже люблю людей, хоча в мене теж виникає діарея, коли мені доводиться поважати етичні соціальні норми. Ні, мій любий, John Loner — це не я. І це гірка правда.

П. Д. вибрався з автомобіля і пошкандибав кругом нього.

— Послухайте, Кунео. Я пригляну за старим драндулетом до вашого повернення. А може, і не повернетесь, хто знає.

Кунео вагався, але коли Макс підхопив його книги й тримач для пляшечок та потяг їх на човен, Кунео теж схопив ящик з інструментами і шкіряну валізу.

— Капітане Soledoso, можна мені зійти на борт?

— Прошу. Це буде честь для мене, Signor Кунео.

Коли Макс готувався до відплиття, жінка-кицька сперлась на капот Рено з непроникним виразом обличчя, а месьє Одинак потиснув руку П. Д. Олсону на прощання.

— Я й справді вам снився? Чи це було так, до слова? — запитав він.

Пер Девід Олсон хитро всміхнувся.

— Світ слів далекий від реальності. Я вичитав це колись у книзі одного німця на ім’я Герлах, Гюнтер Герлах. Не для дурнів, — він трохи подумав. — Правте на Кюізері на річці Сей. Може, ви знайдете Санарі там. Якщо вона ще жива.

— Вона? — здивувався месьє Одинак.

— Гм. Та звідки я знаю? Я завжди уявляв, що все цікаве жіночого роду. А ви?

Олсон усміхнувся й обережно заліз у стару машину Кунео. Він чекав, поки дівчина приєднається до нього.

А вона тим часом обхопила месьє Одинака руками.

— Ви теж мені щось винні, — хрипко сказала вона й міцно поцілувала його.

Уперше за останні двадцять років його цілувала жінка, і навіть у найстрашніших снах Жан не міг уявити, яка це п’янка отрута.

Вона всмоктала його і її язик на якусь мить торкнувся його язика. Потім, блиснувши очима, вона відштовхнула Жана. «Навіть якщо ти подобаєшся мені, то яке тобі до цього діло?», — промовляв сердитий, гордий погляд.

Алілуя. Чим я це заслужив?

— Кюізері? — запитав Макс. — Що це?

— Рай, — відповів месьє Одинак.

24

Кунео поселився в другій каюті, а потім оголосив кухню-камбуз своєю приватною територією. Кремезний чоловік із залисинами повитягав спеції, олії й приправи з валізи і тримача пляшечок та розставив їх уздовж приголомшливої батареї саморобних сумішей, призначених для надання гостроти стравам, покращення діп-соусів і просто, «щоб вдихнути і бути щасливим».

Помітивши скептичний вираз обличчя месьє Одинака, він запитав:

— Щось не так?

— Ні, сеньйоре Кунео. Просто…

Просто я не звик до таких чудових ароматів. Вони занадто гарні. Нестерпно гарні. І зовсім не «щасливі».

— Колись я знав одну жінку, — почав Кунео, впорядковуючи своє приладдя і ретельно оглядаючи ножі, — яка плакала, нюхаючи троянди. Іншій жінці приготований мною запечений паштет pâté en croûte здався неймовірно еротичним. Аромати несподівано впливають на душу.

Паштет із щастя, подумав месьє Одинак. Під літерою П. або М. — Мова ароматів. Невже колись він і справді створить свою «Енциклопедію емоцій»?

А якщо почати завтра? Ні — якщо негайно?!

Усе, що йому потрібно — це ручка і папір. І потім якось, літера за літерою, він втілить свою мрію. Можливо, якось, колись…

Тепер-таки. І тільки тепер. То роби вже, боягузе. Дихай під водою нарешті.

— Для мене — це лаванда, — нерішуче зізнався він.

— Вам хочеться плакати чи навпаки?

— І те й друге. Це запах моєї найбільшої помилки — і мого щастя.

Кунео витряс кілька гладеньких камінців із пластикового мішечка і розіклав їх на буфеті.

— А це — моя помилка і моє щастя, — несподівано сказав він. — Час. Він стирає і згладжує гострі кути, що ранили нас. І щоб не забувати цього, я зберігаю камінець із кожної річки, якою подорожував.

В одному з найвидовищніших місць Route Bourbonnais канал де Луан зливається з Бріарським каналом за допомогою акведука — водного моста у вигляді жолоба, який переносить води річища над бурхливою і несудноплавною ділянкою Луари. Вони кинули якір у гавані в Бріарі. Вона потопала в квітах і була така прекрасна, що художники гронами висли на набережній, намагаючись зафіксувати це диво.

Гавань мала вигляд мініатюрного Сан-Тропе. Тут було без ліку дорогих яхт, людей, які прогулювались променадами набережної. «Літературна Аптека» була в цій гавані найбільшим човном, і деякі завзяті яхтсмени вже набігли, щоб подивитися на баржу, оцінити результати переобладнання та кинути оком на екіпаж. Месьє Одинак знав, що вони здавалися дивними. Мали вигляд не лише недосвідчених новачків, а набагато гірше: аматорів.

Кунео, не втрачаючи присутності духу, розпитував кожного відвідувача, чи не траплялось їм на очі за час подорожей вантажне судно під назвою «Місячне світло». Якась подружня пара із Швейцарії, яка вже тридцять років мандрувала Європою на своїй баржі Luxe-Motor, наче бачила його. Мабуть, років з десять тому. Чи, може, дванадцять?

Коли Кунео згадав про обід, то в коморі знайшов великі запаси повітря, а в холодильнику — корм для котів і вже згадувану білу квасолю.

— У нас немає грошей, сеньйоре Кунео, і ніяких припасів, — почав пояснювати месьє Одинак. Він розповів йому про стрімкий від’їзд із Парижа та всілякі халепи.

— Більшість тутешнього річкового люду завжди готові простягти руку допомоги, та й у мене є деякі заощадження, — відповів на це неаполітанець. — Я міг би вам трохи дати як плату за проїзд.

— Ви дуже благородні, — сказав месьє Одинак. — Але про це не може бути й мови. Нам доведеться якось заробити трохи грошей.

— А хіба та жінка не чекає на вас? — запитав Макс без задньої думки. — Ми втратимо дуже багато часу.

— Вона не чекає на мене. У нас повно часу, — поспішно відповів месьє Одинак, випереджаючи запитання.

О, так. У нас повно часу — «Увесь час всесвіту — наш…». О, Манон… Ти пам’ятаєш той бар у підвальчику, Луї Армстронга й нас?

— Несподіваний візит? Це так романтично… але дуже ризиковано.

— Якщо уникати всіх ризиків, то можна оминути й життя, — вставив Кунео. — Та повернімося до грошей. — месьє Одинак вдячно усміхнувся йому.

Кунео і месьє Одинак вивчили карту водних шляхів. Італієць відзначив декілька сіл.

— Я знаю кількох людей ось