Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

І одразу ж додає:

— Так, це справді Святий Брендон.

Стерновий особливо пильно вдивляється в острови, я пригадую історію, яку він розповідав, про воду небесного кольору, про найкращих у світі риб, про черепах, про колонії морських птахів. Про острови, на які жінки не сходять, і леґенду про ту, яку забрала буря.

Але стерновий мовчить. Він спрямовує корабель до ще темної смуги на горизонті, яка з’являється на південному сході. Він хоче дістатися туди до ночі, пройти через фарватер. Усі ми з нетерпінням дивимося в тому напрямку.

Сонце торкається горизонту, коли ми входимо у води архіпелагу. Раптом дно світлішає. Вітер стихає. Сонячне світло стає ніжнішим, зрештою розсіюється. Острови відступають перед ростром корабля, їх так багато, що вони нагадують стадо китів. Насправді це один панорамний острів півколом, окремі позбавлені рослинности коралові острівці якого визирають з моря. І це той рай, про який казав коморець? Але мірою того як ми заходимо в атол, ми відчуваємо, що тут є щось дивовижне. Спокій, погідність, яких ніде більше я не відчував, вони йдуть від прозорости води, від чистоти неба, від тиші.

Стерновий скеровує Зету прямо до смуги перших рифів. Дно зовсім близько, з коралами і водоростями, вода — бірюзового кольору попри нічну тінь. Ми прослизаємо між чорними рифами, куди час від часу море кидає серпанок з піни. Поодинокі острови, схожі на сонних морських тварин, ще далеко, але раптом я помічаю, що ми вже всередині архіпелагу. Непомітно ми опинилися в центрі атолу.

Капітан Бредмер теж нахилився над облавком. Він дивиться на таке близьке дно, де вирізняється кожна черепашка, кожна гілочка корала. Сонячне світло, що згасло за островами, не змогло приховати чистоти моря. Всі ми мовчимо, аби не зникли чари. Я чую, як Бредмер щось сам собі шепоче. Він каже англійською: «land of the sea», морська країна.

Удалині море ледь чутно рокоче на рифах. Ніколи не змовкне ця музика вічної роботи моря як колись поблизу Тамарен.

На атол опускається ніч. Найніжніша, яку я будь-коли знав. Після спеки і вітру ніч стала винагородою, осяяною зорями, які оздобили малинове небо. Моряки познімали одяг, один за одним пірнають, безшумно плавають у тихій воді.

Як і вони, я теж довго плаваю у такій приємній воді, що ледве відчуваю її, вона схожа на ніжне торкання, що огортає моє тіло. Вода у лаґуні омиває, очищає від будь-якого бажання, від усіляких тривог. Я довго насолоджуюсь гладенькою, наче дзеркало, водною гладінню, поки до мене не долинають приглушені голоси матросів, що змішалися з криками птахів. Зовсім близько від себе бачу темну тінь острова, який стерновий називає Перлиною, неподалік, оточений птахами, наче кит, лежить острів Фреґат. Завтра я зійду на їхні береги, і вода там буде ще кращою. Поки я пливу, мене радують вогні в ілюмінаторах Зети. Коли прив’язаною до бушприта мотузкою з вузлами я видираюся на корабель, мене лихоманить від бризу.

Цієї ночі ніхто по-справжньому не спить. Люди на палубі палять і розмовляють цілу ніч, а стерновий залишається на кормі, дивиться на зорі, які відбиваються у воді атолу. Навіть капітан не заснув, сидячи у своєму кріслі. Зі свого місця біля фок-щогли я бачу, як час від часу спалахує червона цятка його цигарки. Вітер з моря відносить слова моряків, змішує їх з рокотанням хвиль на скелях. Небо тут безмежне і чисте, наче на планеті нема іншої землі, наче все тільки має початися.

Я ненадовго, поклавши голову на руки, засинаю, коли прокидаюся, схід уже рожевий. Повітря схоже на воду в лаґуні, блакитне й перламутрове, після Букана я ще не бачив такого гарного ранку. Шум моря став гучнішим, здається, що це гамір денного світла. Озираючись довкола себе, я бачу, що більшість матросів ще сплять там, де їх зморив сон, хто на палубі, хто біля облавка. Бредмера нема на місці. Можливо, заповнює корабельний журнал у своєму кубельці. Лише чорношкірий стерновий стоїть на тому самому місці, на кормі. Споглядає початок дня. Я підходжу до нього, аби поговорити з ним, але він каже сам:

— Хіба є на світі краще місце?

Голос у нього хрипкий, це голос чоловіка, схвильованого від почуттів.

— Коли я вперше причалив тут, я був ще дитиною. Зараз я — літній чоловік, а тут нічого не змінилося. Можна подумати, що це сталося вчора.

Він знизує плечима і більше нічого не каже. Він знає напевне, що я ні за що не погоджуся залишитися на облавку Зети, і через це я його більше не цікавлю. Він знову повертається до споглядання сонця, яке встає над безмежним атолом, світла, яке, здається, бризкає з води і підіймається до безхмарного неба. Птахи стрілами літають у небі, баклани торкаються води, над якою метаються їхні тіні, у вишині на вітрі ширяють буревісники, наче маленькі срібні вихори. Вони кружляють, пересікаються, галасують і стрекочуть так голосно, що будять людей на палубі, вони теж починають свої розмови.

Пізніше я зрозумів, чому Бредмер зробив зупинку на Святому Брендоні. На воду спустили пірогу з шістьма членами екіпажу. Капітан біля кормила, стерновий стоїть попереду з гарпуном у руці. Пірога безшумно лине лаґуною до Перлини. Нахилившись над носом піроги поруч зі стерновим, я неподалік від берега скоро помічаю темні тіні черепах. Ми тихо наближаємося. Коли пірога підходить до них, вони нас помічають, але занадто пізно. Спритним рухом стерновий кидає гарпун, який пробиває панцер, бризкає кров. Одразу, з дикими криками, чоловіки налягають на весла, і пірога летить до берега, тягнучи за собою черепаху. Коли пірога опиняється біля берега, два матроси стрибають у воду, відчіплюють черепаху і перекидають її на березі.

Ми знову повертаємося в лаґуну, туди, де без страху чекають інші черепахи. Багато разів гарпун стернового пробиває їхні панцери. Кров струмками стікає білим піщаним берегом, каламутить море. Полювати треба швидко, доки запах крови не привабив акул з морського дна. На білому березі вмирають черепахи. Їх десятеро. Ударами абордажної шаблі матроси рубають їх, складають на піску шматки м’яса. Забирають на облавок корабля, де його закоптять, тому що на островах нема дров. Тут земля неродюча, це місце, де помирають морські жителі.

Коли бійня закінчується, всі із закривавленими руками сідають у пірогу. Я чую різкі крики птахів, які сперечаються за панцери. Світло сліпить, я відчуваю запаморочення. Швидше б покинути цей острів, цю заюшену кров’ю лаґуну. Решту дня