Донна Тартт - Щиголь

— А це неправда, — мовила місіс Барбур. — Бетсі Інґерсолл сказала мені…

— Може, місіс Інґерсолл і забороняє Сабіні пити каву, але Сабіні знадобилася б не одна філіжанка, аби поглиблено вивчити бодай що-небудь.

— Твоє зауваження безпідставне, Енді. Й дуже недобре.

— Це лише правда, — холодно відказав Енді. — Сабіна дурна як пень. Я побажав би їй поберегти здоров’я, бо нічого іншого їй не світить.

— Мозок — іще не все, мій любий. Ти їстимеш, яйце, якщо Етта зготує тобі пашот? — сказала місіс Барбур, звертаючись до мене. — Або підсмажить яєчню? Або омлет? Або все, чого ти захочеш?

— Я люблю омлет, — сказав Тодді. — Я міг би з’їсти чотири яйця.

— Ні, ти не зможеш, — заперечив містер Барбур.

— Ні, я зможу! Я з’їм їх шість! Я можу з’їсти цілий лоток!

— Я ж не декседрин у тебе прошу, — сказав Енді. — Хоч я міг би дістати його в школі, якби захотів.

— Тео, — сказала місіс Барбур, звертаючись до мене. Я побачив, що Етта, кухарка, стоїть у дверях. — То що ти вирішив із яєчнею?

— Ніхто ніколи в нас не запитує, чого ми хочемо на сніданок, — сказала Кітсі; і хоч вона сказала це дуже гучно, усі вдали, ніби нічого не чули.

ХІ

Одного недільного ранку я вибрався на світло з важкого й плутаного сну, від якого не залишилося нічого, крім дзеленчання у вухах і болю за чимось, що вислизнуло від мене й упало в прірву, де я більш ніколи його не побачу. Але якимсь чином — посеред цього глибокого падіння, обірваних нитей, утрачених фрагментів, яких я більше ніколи не зможу знайти, — проступило речення й поповзло крізь темряву, наче рядок новин унизу телевізійного екрана: Гобарт і Блеквелл. Подзвони в зелений дзвінок.

Я лежав, дивлячись у стелю, не наважуючись поворухнутися. Слова були такими чіткими, ніби хтось передав їх мені надрукованими на аркуші. І водночас якимсь дивовижним чином весь обсяг забутої пам’яті відкрився й виплив на поверхню разом із ними, наче одна з тих паперових кульок із чайнатауну, які набирають води й розквітають, коли їх кинеш у склянку з водою.

Наповнену значущістю мить раптом розколов сумнів: чи це справжня пам’ять, чи він справді сказав ці слова, чи вони приснилися мені? Незадовго до смерті матері я прокинувся, переконаний у тому, що шкільна вчителька (якої насправді не було) на ім’я місіс Молт поклала мені в їжу розтовчене скло, бо я порушив дисципліну, — у світі мого сновидіння це був ідеально логічний перебіг подій, — і я лежав, обплутаний тривогою, дві або три хвилини, перш ніж реальні відчуття повернулися до мене.

— Енді! — покликав я, а тоді звісив голову й подивився на нижню койку, яка була порожня.

Полежавши ще кілька хвилин із широко розплющеними очима й дивлячись на стелю, я спустився донизу й намацав перстень у кишені свого шкільного піджака, піднявши його до світла, щоб роздивитися напис. Потім швидко поклав його назад до кишені й одягся. Енді вже снідав разом із рештою Барбурів — недільний сніданок був для них великою подією, я чув, що всі вони зібралися в їдальні, містер Барбур щось невиразно говорив, він іноді любив побазікати. На мить зупинившись у холі, я звернув у протилежному напрямку, до вітальні, й дістав «Білі сторінки» в мереживній обгортці з комода під телефоном.

Гобарт і Блеквелл. Ось вони — безперечно, бізнесова контора, хоч телефонний запис не повідомляв, чим саме вона займається. У мене пішла обертом голова. Побачивши імена, написані чорним по білому, я захвилювався, наче в мене зійшовся пасьянс. Адреса вказувала на Віллідж, Десяту Західну вулицю. Після короткого вагання, охоплений великою тривогою, я набрав номер.

Поки йшов дзвінок, я стояв і грався латунним каретним годинником на столі у вітальні, кусаючи нижню губу й дивлячись на оправлені в рамки фотографії водоплавних птахів, виставлені на столі: крячок, великий баклан, скопа звичайна, водяний пастушок. Я не знав, як поясню, хто я такий і що мені треба від них.

— Тео?

Я аж підскочив, почуваючись винним. Місіс Барбур у тонкому, як павутиння, сірому кашемірі ввійшла до кімнати з філіжанкою кави в руці.

— Що ти робиш?

У телефоні досі йшов виклик набраного номера.

— Нічого, — сказав я.

— То поквапся. Твій сніданок вистигає. Етта зготувала французькі грінки.

— Дякую, — сказав я. — Я зараз прийду.

І саме в ту мить на лінії пролунав механічний голос телефонної компанії і сказав, щоб я зателефонував пізніше.

Я приєднався до Барбурів, вельми стурбований, — я сподівався, що відповість бодай автовідповідач, — і з подивом побачив, що не хто інший, як Платт Барбур (набагато більший і з червонішим обличчям, ніж коли я бачив його востаннє), сидить на тому місці за столом, де звик сидіти я.

— А, ось і ти, — сказав містер Барбур, уриваючи себе на половині речення, витираючи губи серветкою й підхоплюючись на ноги. — Ось ти й прийшов. Доброго ранку. Ти пам’ятаєш Платта, правда ж, пам’ятаєш? Платте, це Теодор Декер — друг Енді, пригадуєш?

Говорячи, він відійшов геть і повернувся зі ще одним стільцем, який незручно втиснув навпроти гострого кутка столу.

Коли я сів скраю — на три або чотири дюйми нижче, аніж будь-хто, на непропорційний бамбуковий стілець, який відрізнявся від усіх інших, — Платт зустрівся зі мною поглядом без особливого інтересу й відвів його вбік. Він приїхав з інтернату на вечірку і, схоже, мав похмілля.

Містер Барбур знову сів і поновив розмову на свою улюблену тему — про вітрильний спорт.

— Як я вже сказав, тобі завдає великої шкоди брак упевненості в собі. Ти почуваєшся невпевнено на кільовій яхті, Енді, — сказав він, — і немає, до чорта, жодної причини, щоб ти так себе почував, крім того, що ти не маєш досвіду самостійного ходіння під вітрилом.

— Річ не в тому, — сказав Енді своїм замогильним голосом. — Головна причина та, що я ненавиджу яхти.

— Дурниці, — сказав містер Барбур, підморгуючи мені, ніби я був схильний пожартувати разом із ним, а це була неправда. — Ні, мене ти не одуриш знудженою фізіономією. Погляньте на цю фотографію на стіні, зняту дві весни тому в Сенібелі! Цей хлопець не був знуджений ані морем, ані небом, ані зірками, ні, не був, сер!

Енді роздивлявся сніговий краєвид на пляшці з кленовим соком, поки його батько своїм запаморочливим голосом, за яким годі було встежити, пишномовно розповідав, як ходіння під вітрилом дисциплінує і збадьорює хлопців, наділяє їх сильним, як у стародавніх