Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

class="p1">— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці[67].

Гітлєрка вшмарила собі погарище, і нараз очі їй засвітилися, як варошські[68] світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого, най ся не приказує.

Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:

— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.

— О, кедвешна, із дорогою душою! — схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і тешік порончолні[69] — пийте, кумочко, во здравіє.

І на сесь раз до погара вина кума додала кусок гурки.

Но, але і я тоже болото писком не орала — коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:

— Налийте, будьте добрі, нийно[70], мені погар вина.

— Ідеш ти, плянтьо[71], до фрасової каріки! — гиркнула я.

— Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші, — почав той говгір[72] сунути мені цілу десятку.

— Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловікові. — Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?

Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп’ять сунула Гітлєрці рубель. А та — мені погар. А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже файно торгуєме.

Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі в голові зафурчали, а в грудях стало так гарячелюбимо, як котам на мартовській шпацірці. І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар «Ой, Марічко, чічері, чічері…» А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка — точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:

— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!

— А для чого, паніко, кликати міліцію? Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити, — заспокоюю я.

І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися, за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися. І майголовнішоє — тот рубель цілісіньким принесли додому!»

Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять подовжила їм життя.

— Но ти в мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і розумна, як два австрійські цісарі, — мовить дід Соломон, дивлячись закохано на свою годувальницю.

— А…а…а, свахо, та хто із вашими мозгами може мірятися, — каже принцеса Едінбурзька, перемотуючи онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. — Коби нам та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь до нас кумоватися.

Слова принцеси медом потекли по Фіскарошчиній душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.

— Може вам, свахо, від мене якусь поміч треба, — мовила Фіскарошка. — Бо нигда не уповісте, як ся маєте.

— А, Марько, як ся маємо? Дуже бідували, було нам зле, мучилися. А потому, як нас до нитки обікрали, то тепер, Богу дякувати, маємося дуже добре, — задоволено відповіла принцеса.

— Ой так, так, свашко, жебракове щастя вічно гріється за морями, а біда все сидить у нього під порогом, — мовила розважно Фіскарошка.

— А ви, Марько, як жиєте? — поцікавилася Едінбурзька.

— Ми, свашко, у постоянних трудах, — гордо відказала баба. — Посадили море картоплі, то тепер лем то і робиме, што в поті чола обкопуєме, обкопуєме, обкопуєме. У поті чола.

— А давно вже обкопуєте?

— Та ніт, штоби давно. Завтра лем думаєме починати, — махнула легковажко рукою баба.

Тут принцеса Едінбурзька, знявши із себе латаний-перелатаний кітель мадярського офіцера, почала прокашлюватись, дивлячись то на бабу, то на мене. Це був знак: Принцеса Едінбурзька має сказати Фіскарошці щось вельми важливе. Отже, я — небажаний свідок і маю вийти з хати. Що і роблю — встаю із ліжка і, не звертаючи ні на кого уваги, виходжу із хати.

На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, випускаю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ґанок і неквапом, по-ґаздівськи роздивляюся надовкола.

Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо коли піднімешся із долини сюди і сядеш собі так, як я тепер, Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими добрими, довірливими, навіть відчутними на дотик, як над нашим присілком і над нашим обійстям. Бачиться, ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до лиця небесного. І почуєш із вуст небесних дивовижну казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того, що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від того, що, торкнувшись небес, відчуваєш, як у твоєму серці пробуджується птах… Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не птах! А вміння літати.

І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вдихаю його схожий на запах персика аромат. І якийсь теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю… відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і безтурботний, як новонароджене немовля. І пахне для мене цей час, як губи маленької дитинки, — свіжим пухнастим молоком.

— Но што, неборе, збийвічу, дивишся? — запитує мене задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.

— Ага, дивлюся, — кажу вслід.

Хоча ні! Не я дивлюся, а на мене, мліючи у променях ранкового майського сонця, по-материнськи ласкаво зорить із Ватиканських пагорбів церковка-капличка. Вся вона по-весняному світло замислена і випромінює щиру покірність й побожність старенької вчительки-інтелігентки. А праворуч, кілометрів зо два на північ, на Балканах, велично знімається православний храм. У ніжній ранковій юзі він, бачиться, навіть не стоїть, а ширяє, чи, вірніше, завис і мріє над найтучнішим балканським пагорбом. І на весь світ, як наче замисленими головами давніх слов’янських князів, потужно сяє золотими куполами. Храм, хоч і значно молодший за свою сестру церкву-капличку, проте набагато поважніший і заможніший. Якщо католицька церковка