Джон Грін - Паперові міста

була та надія, про яку казала д-р Голден, — трава була метафорою надії. Але і це ще не все. Він продовжує:

Чи, може, це хусточка Всевишнього,

Запахущий дарунок, навмисне кинутий на згадку.

Тобто виходить, що трава — це ще й метафора величі Божої абощо…

А може, трава і сама дитина…

І ще трохи далі:

А може, це все той самий ієрогліф,

Який означає: «Пробиваюся і де широко, і де вузько,

Проростаю поміж чорних людей і поміж білих».

Може, трава — це ще й метафора нашої рівності та взаємозв’язку всіх людей, як і казала д-р Голден. І нарешті ось що він пише про траву:

А тепер вона здається мені чарівним

нестриженим волоссям могил.

Отож трава — це ще й смерть, адже вона проростає з наших закопаних у землю тіл. Трава водночас означала так багато, що мене це приголомшило. Вона — метафора і життя, і смерті, і рівності, і взаємозв’язку, і дітей, і Бога, і надії.

Мені не вдавалося зрозуміти, яка з цих ідей була у поемі головна, — хоч, може, жодна з них не була головною. Але, міркуючи про траву, про те, скільки всього в ній можна побачити, я замислився про те, як я дивився-й-не-бачив Марго. А дивитися на неї можна було дуже по-різному. Раніше я зосереджувався на тому, що з нею сталося, але тепер, намагаючись усвідомити всю багатозначність трави і вдихаючи запах Марго, я збагнув, що головне питання полягає в тому, кого я шукаю. Якщо відповісти на запитання «Що таке трава?» настільки складно, думав я, то і відповісти на запитання «Хто така Марго Рот Шпігельман?» буде не простіше. Як і в будь-якій метафорі, незбагненній через свою багатогранність, у тому, щó Марго мені залишила, був величезний простір для безміру фантазій, для безлічі Марго.

Мені треба було якось звузити задачу, і я подумав, що тут, напевно, щось я хибно потрактував чи й узагалі не побачив. Мені хотілося зірвати дах й освітлити все відразу, аби побачити не тільки те, що потрапляє у вузький промінь ліхтарика. Я відклав ковдру Марго убік і закричав так, щоб усі щурі чули: «Я тут неодмінно щось знайду!»

Я знову оглянув столи в конторі, але, по-моєму, все вказувало на те, що Марго сиділа тільки там, де на календарі був червень і де я знайшов її лак для нігтів.

Пірнувши в «тролячу нору», я знову вийшов у бібліотеку, пішов уздовж занедбаних металевих полиць. Я шукав ділянки без пилу, щоб зрозуміти, щó Марго тут робила, але жодної не знайшов. А потім промінь мого ліхтарика випадково натрапив на якийсь предмет, що лежав на горішній полиці біля забитого дошками вікна. Це був корінець книжки.

Книжка називалася «Дорогами Америки: путівник» видання 1998 року, тобто після того, як торгівельний центр покинули. Я затиснув ліхтарика плечем і почав гортати сторінки. Там змальовувалися сотні найцікавіших туристичних принад, від найбільшої на світі мотузяної кулі в Дарвіні, штат Міннесота, до найбільшої кулі з марок в Омасі, штат Небраска. Хтось загорнув ріжки декількох сторінок, між якими не простежувалося очевидного зв’язку. Книжка не надто припала порохами. Може, «Морський світ» був для Марго лише першим пунктом у божевільній програмі атракціонів. Авжеж, це здавалося подібним на правду. Це так схоже на Марго. Вона якимось чином довідалася про це місце, провела тут кілька днів, збираючись у подорож, а потім рушила в дорогу. Я цілком міг уявити, як Марго котиться від однієї пастки для туристів до іншої.

У світлі останнього проміння з діри у стелі я знайшов на горішніх полицях ще кілька книжок: «Короткий путівник Непалом», «Визначні місця Канади», «Америкою на машині», «Путівник Багамами», «їдьмо в Бутан». Поміж цих книжок я ніякого зв’язку не побачив, окрім хіба того, що всі вони — для мандрівників і видані після того, як це місце занедбали. Затиснувши ліхтаря плечем, я зібрав усі книжки і поніс їх у порожню кімнату, яку вже вважав спальнею.

Отак і вийшло, що я справді провів бал з Марго — тільки не так, як мріяв. Замість увійти удвох з нею до святкової зали, я сидів на згорнутому килимі, укривши коліна її жалюгідною ковдрою, і читав путівники у світлі ліхтарика, вряди-годи вимикаючи його і наслухаючи, як цокотять довкола мене цикади.

Може, Марго теж сиділа тут у немилозвучній темряві, може, її охопив відчай, і вона не змогла втриматися від думок про смерть. Я цілком міг таке уявити.

Але я міг уявити й інше: Марго збирає ці книжки на блошиних ринках, скуповуючи всі путівники, які коштують не більш як двадцять п’ять центів. А потім їде сюди — ще до того як зникнути, — щоб прочитати їх подалі від цікавих очей. Вона вибирає, куди поїхати.

Авжеж, вона ховатиметься, подорожуючи з місця на місце, мов кулька, що лине у небі, долаючи сотні миль щодня, адже вітер для неї завжди попутний. У цій фантазії Марго була жива. Значить, вона привела мене сюди, щоб я зміг визначити її маршрут? Якщо судити з книжок, вона могла бути на Ямайці або в Намібії, в Топеці в Канзасі або в Пекіні. Але я ж тільки почав пошуки.

13

Мені наснилося, що я лежу горілиць, а Марго поклала голову мені на плече, і тільки ріжок килима відділяє нас від бетонної підлоги. Рука Марго у мене на грудях. Ми просто спимо. Господи, поможи мені. Я ж, напевно, єдиний підліток на всю Америку, якому сниться, як він спить з дівчиною — тобто просто спить., та й годі. А потім задзвонив телефон. Після другого дзвінка я нарешті намацав мобільника на розгорнутому килимі. Була 3:18. Дзвонив Бен.

— Доброго ранку, — сказав я.

— ТАККК!!!!! — заволав Бен, і я зрозумів, що зараз далеко не найкраща пора ділитися з ним тим, що я дізнався про Марго. Я просто-таки відчував, як від нього тхне спиртним. У цьому єдиному слові, у тому, як він його прокричав, було набагато більше знаків оклику, ніж я чув від нього за все життя.

— Я так розумію, бал вдався?

— ТАККК! Квентине Джейкобсен! Наш К.! Найвидатніший Квентин в Америці! Так! — голос його кудись поплив, але я його чув. — Так, усі, заткайтеся, стривайте, заткайтеся… КВЕНТИН! ДЖЕЙКОБСЕН! У МЕНЕ НА ТЕЛЕФОНІ!

Всі привіталися зі мною, і голос Бена знову став гучніший.

— Так, Квентине! Так! Братан, ти