Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

сапеток з сливами, помідорами і яблуками, серед прикритих в’ятериною кошиків з курми й качками, пароплав втомлено повертався з своєї повільної мандрівки по Дніпру лише надвечір другого дня, пливли вони додому вночі знов на палубі, під теплим небом і високими зірками, мама Сашка тихо плакала (на березі вона утримувалася від сліз, мабуть, лякаючись ворожбита), а малий Гриша, стискаючи кулачки, насилав свій талатай на батька-землеміра, який покинув таку прекрасну маму.

Ворожбит сказав їй на прощання:

— Не моє то діло, жінко, а поки молода, то подумай і про себе.

— А дитина? — прошепотіла мама Сашка.

— Чи, може, любиш того чоловіка? — не слухаючи, вгадував ворожбит.

— Може, й не любов уже, так перед людьми ж сором!

Так і лишився мамі Сашці тільки Гриша та ще дояркування… Робота, робота, робота… Передова доярка, знатна доярка, ордени й ордени, мало не досягнула до Героїні. Про маму Сашку писали газети, якби до Карпового Яру дотягнулися з своїми мікрофонами радіорепортери, то щомісяця б лунав її голос в ефірі, але хтось економив дроти, і мікрофонщики могли дорватися до мами Сашки лише на обласних нарадах передовиків. Розпитували про надої, про раціони, про способи доїння і психологію корів, наприкінці ляпали себе по лобі за неприпустиму забудькуватість: «А тепер просимо вас сказати кілька слів нашим радіослухачам про ваше особисте життя».

Мама Сашка не одразу згоджувалася, а коли той наполягав, казала:

— Може, й не треба?

— Треба, треба! Неодмінно! Як же без особистого життя? Ви ж щасливі в усьому, так?

— Може, щаслива, а може, й ні. Маю гарного сина. А чоловік мене покинув, бо не витримав моїх вічних одлучень на ферму вдень і вночі.

— Але ви однаково знайшли своє щастя коло корів?

— Та воно вам видніше…

І на тих мікрофонщиків Гриша насилав свій талатай. Колись, мабуть, були на світі просто дурні, тепер з’явилися ще й дурні з мікрофоном.

В училищі їм читав лекції по теорії сільськогосподарських машин великий чепурун Давискиба. Голову мав таку пусту, як бочка без обох донець. Усі формули переписував із шпаргалок, примовляючи:

— Подивимось, що інші пишуть.

Коли й сам не розумів, що в нього в шпаргалці, чухав за вухом:

— Хто побачить, а хто й ні.

А в кінці кожної лекції суворо велів:

— Все мені знати назубок!

І коли хтось, відповідаючи, тикався й микався, Давискиба жорстоко обіцяв:

— Ти в мене одержиш свідоцтво, я тобі пропишу!

Меткіші хлопці, збагнувши, що сам Давискиба однаково нічого не знає, торохтіли йому будь-що, аби лиш не зупинятися. Він дрімав під те торохтіння й виставляв хитрунам високі оцінки.

На Давискибу Гриша теж наслав би талатай. Якби ж то помагало це проти всього, що заважає людині жити!

29

Можна б розповісти, як дехто з Гришиних однокласників пробився і до вищої освіти. Скажімо, головищина Наталка вчилася в сільгоспакадемії, племінник дядька Обеліска готувався стати інженером-металургом, навіть Щусева Котя, закінчивши десятирічку, коли вже Гриша вчився на класного механізатора, рвонула до міста, і лісник похвалявся перед Самусями: «Буде моя Котя професором!» Щоправда, не завжди воно все ставалося, як бажалося. Головищина Наталка з другого курсу вискочила заміж за капітана третього рангу й помчала аж на Камчатку. Інженер-металург скаржився на малі заробітки. Котя до професора не дотягнула, вивчилася на виховательку дитячого садка і мерщій приїхала до Світлоярська, щойно колгосп відкрив свій садочок — двоповерховий, із спеціально замовленими меблями, з майданчиками для ігор малюкам. Це не означає, ясна річ, що з Світлоярська і з сусідніх сіл ніколи не виходили люди суто розумової діяльності, вчені, державні діячі, генерали. З сусіднього села, скажімо, вийшов академік Карналь, з самого Карпового Яру — славетний генерал-льотчик, сестра якого, старенька й немічна, ще й досі жила тут і переселилася до Світлоярська в один з маленьких цегляних будиночків для колгоспних пенсіонерів.

Отож у сподіванні, що нас зрозуміють, зосередимо свою увагу лише на Гриші Левенці, бо щонайменша спроба зачепити тих його однолітків, які вибрали собі інші шляхи в житті, деким розцінюватиметься, як протиставлення одних одним, як зіштовхування. А нам звинувачень не дуже хотілося б. Зіштовхування ж полишимо тому шановному письменникові, герой якого цим словом пробував пояснити сільським тіткам утворення електроенергії на атомній електростанції. Мовляв, атоми зіштовхуються лобами, як барани, і від того витворюється електрика.

Ох, як заздриш часом наївній людській самовпевненості! Живе собі чоловік безтурботно і благополучно, а тут пиши й щоразу остерігайся, щоб якийсь критик не назвав тебе скорописцем Єлтуховським.

30

У світі дорослих тебе підхоплюють події. Покінчено з розслабленою невизначеністю, з мрійливою непевністю, споглядальність і душевна лагідність бурхливо й різко замінюються рішучою непоступливістю, прояснюються в тобі всі порухи душі й пристрастей, тепер ти належиш до світу діяльного, активного, ти працівник, творець. Ти переживаєш піднесеність, настроюєшся на урочистий лад, тобі відома стає радість успіхів, але їй незмінно передує пригніченість, викликана першими невдачами, і гіркота від неможливості покінчити з усіма труднощами, вирішити всі проблеми за одним замахом, обмежуючись лиш добрим наміром, побажанням або вигаданим тобою словом.

Два роки в училищі наповнені були для Гриші не самою лиш маленькою шкільною мудрістю, навчання розумно чергувалося там з практикою в рідному колгоспі, тижні й місяці тої практики не належали до ліпших у хлопцевім житті, бо коли ти практикант, то до тебе й ставлення відповідне, і машину тобі виділять не для роботи, а для суцільних простоїв, і йтимеш ти мовби крізь суцільну недовіру, знизування плечима, переморгування в тебе за спиною, а то й одверті сміхи-хихи. Все треба перебороти, перебрести найглибшу воду, щоб вибратися на сухе, на тверде, під сонце. Світ можна сприймати крізь сльози або скрегіт зубовний, а можна — роз’яснено, вільно, всією душею, адже життя таке прекрасне зрештою!

Та коли Гриша прибув до Світлоярська з повновартісним дипломом механізатора в сподіванні, що тепер нарешті відчиняться перед ним усі брами і простеляться всі дороги, а йому знов, як було практиканту, виділили старенький СК і поставили косити горох, він хоч і не збунтувався, бо ще не переборов цілковито своєї хлоп’ячої добродушності, але не стерпів і поскаржився Безкоровайному на несправедливе ставлення до молодих механізаторів.

— Я ж і загінки пройти не можу. То кронштейн полетить, то коса навпіл, то муфту міняй. Як в землю вріжешся, так і ламається щось.

— А ти не врізайся, — порадив Безкоровайний.

— Хочеться ж цей проклятущий горох при самій землі зрізати!

— А ти — як Самусь.

І не знати: чи жартує гірко Безкоровайний, чи й усерйоз радить брати