Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

Дійсно, Георгіані не затримався. Його скоро покликано й поведено десь геть, навіть не давши пообідати. Виходячи, він на диво чемно попрощався з усіма, мабуть з радості, що його звільняють от.

Цей Георгіані був темою розмов, дивування й різних іронічних реплік до обіду, під час обіду й після обіду. Його знав Гепнер і інженер Н, як одну з чільних партійних персон тепер, керівника якогось тресту, ще й вхожого в керівні кола НКВД та кола військовиків.

На обід був знову «борщ» без картоплі й без капусти, але страшенно насолений.

Який не був великий апетит у в’язнів навіть на такий «борщ», але він був зіпсований. Саме як сіли обідати, розітнувся скажений рей десь за вікном, з горішніх поверхів управління, що обступало тюрму з цього боку літерою «П» і що його горішні поверхи було видно трішки навіть через край залізного щита, яким було загороджено вікно від світу. То був справжній рев — почувши його, всі похололи, руки з ложками завмерли на півдорозі, роти так і лишилися роззявленими, приготувавшись приймати їжу. Рев був такий оглушливий і такий трагічний та сповнений одчаю, аж не подібний до людського, що всі попередні чуті крики й стогони видалися Андрієві нереальними, фіктивними, плодом втомленого мізку і тільки. Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпіл живцем, а коло нього лементували якісь різкі злобні голоси, щось вимагаючи. Рев то притухав, сходячи до собачого скімлення, то раптом вибухав знову несамовито…

Обід пропав. Мало .в кого вистачило сили волі доїсти його нормально. Доїв його Охріменко, що мав–таки фантастичний апетит, та ще доїв Андрій, довівши сам собі, що в нього ще міцні нерви й достатня сила волі. Азік свій борщ вилив у парашу. Те саме зробив похмурий надміру й зблідлий Руденко. Красиояружський довго тримав миску на колінах, нарешті переміг себе й випив борщ швиденько навхилки… В коридорі дудніли кроки, брязчали й гриміли засуви, кожної хвилини могли викликати кожного на допит. «Оце ось по мене!» — стинався кожен, коли кроки в коридорі наближалися до дверей.

А рев нагорі, за вікном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали його всім єством. Сиділи нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом і знову переводили його на кватирку. Особливо зблід безтурботний Прокуда, він не витримав, схопився й закрив кватирку. Ніхто проти того не запротестував…

— Професоре! — звернувся Руденко до Прііходька якомога спокійніше, — давайте «Мадам Боварі»!..

Приходько схопився за пропозицію, як потопаючий за соломинку, і тремтячим голосом заходився оповідати далі недокінчену вчора повість про інший світ, рятуючись втечею геть у той інший світ, в історію чарівної жінки — мадам Боварі. А за ним кинулися всі туди ж, як до порятунку.

Андрій слухав крик, слухав «Мадам Боварі» і спостерігав людей. Перед ним було те, чого не вичитаєш в жодного Флобера… Раптом відчув чийсь пильний погляд на собі, глянув вліво — на нього дивилася пара вогких розгублених і майже дитячих очей, — то його самого спостерігав юнак Давид Л. Зустрівшись з Андрієвим поглядом, Давид зніяковів, але не зразу одвів свої очі, він ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тоді вже схилив голову. А як Андрій одвернувся — Давид знову підвів свої очі… Андрій вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнаків, маючи його у віччу — такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленості й в той же час надії, невисловленого якогось прохання, апеляції до його — Андрієвого — авторитету. Погляд душі, що шукала опертя…

Спочатку оповідання не клалось, голос у Приходька тремтів і не давався опанувати. Та помалу Приходько дав з ним раду, зумів захопитися сам і захопити інших (принаймні люди удали, що захопились) і вже вільно плив прекрасним, сонцесяйним морем Флоберівської повісті…

Криків не стало чути. Їх і справді не стало чути, немов людина захлинулася. За вікном панувала тиша. Уплинуло чимало часу.

Вже Приходько закінчував повість про мадам Боварі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто Георгіані… Він зупинився біля дверей, влип у них спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витріщеними, розгубленими очима. Губи йому несамовито тремтіли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стікав брудний рясний піт. Білосніжний одяг на Георгіані був густо вкритий чіткими відбитками підошов і обцасів різного калібру, можна було навіть визначити точно номер чобіт і черевиків, до того білосніжного одягу прикладених; крім відбитків підошов і обцасів, одяг ще був вкритий темними — брунатними та чорними — смугами, товщими й тоншими. Койде ті смуги були червоними, а койде матерія під ними потріскалась уповздовж.

Було все ясно і можна б було нічого не говорити. Але Георгіані сказав… Він повів блукаючим поглядом по камері, облизав язиком смужку слини, що звисала з рота, й тихо, трагічно, розгублено промукав:

— Мене… били.:.

Потому безсило сповз на підлогу, закрив лице руками й гірко заплакав.

Георгіані було одведено найкраще місце— те саме, де недавно лежав аматор аеродромів. Його оточили мовчазним співчуттям, товариською увагою, ні про що не розпитували, не лізли йому в душу. Все це робилося без ніякої змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише Узуньян, що дали ліпше місце, порушивши правило, але його ніхто не підтримав.

Тепер уже Георгіані роздягся й був такий, як і всі, вже не гордував товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скільки міг, все більше й більше дивувався: він раптом «побачив», «розпізнав» людей, яких спершу не пізнавав і проти яких сам пішак. Він упізнав Гепнера й інженера Н … І було видно, що йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу — «його били». Його, заслуженого чоловіка перед революцією, що все віддав в ім’я її торжества, отак от потягли, мов пса на оривку, й у якомусь там закапелку били нещадно й ганебно. І робили найдивовижніші закиди самі визнаючи їхню абсурдність, але вимагали, щоб він їх підтвердив, бо так потребує «партія й уряд», так треба для загального добра…

Розповідаючи про те тихо, погноблено, здивовано, Георгіані дрібно тремтів. В стані психічного потрясіння він не визнавав ніякої конспірації, як і не володів собою. Слова не вкладалися логічно, губи шарпались, очі божевільне палахкотіли, думки плутались… Так він логічно й не розповів нічого до пуття про свою трагедію, крім того, що його били й закидали найдикіші злочини. Не в силі помиритися зі своєю ганьбою, Георгіані ламав пальці й плакав.

З