Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

Енн. — Ми зі Сьюзен самі: лікаря Блайта немає, а діти влаштовують перший пікнік у видолинку.

— А чого ж би й не лишитися, — відповіла пані Мітчелл, радо вмощуючись знову в кріслі. — Добре воно — трішки довше посидіти. Так то непросто — відпочити в старості. І, — додала вона з усмішкою блаженної замрії на рум’янім обличчі, — у вас пахне смаженим пастернаком, еге ж?

Енн майже пошкодувала смаженого пастернаку, коли наступного тижня вийшов новий номер «Дейлі Ентерпрайз». Там, на шпальті некрологів, була надрукована й «Могила старого»… з п’ятьма строфами замість тих чотирьох, що написала вона! І п’ята строфа була така:

«Добрий сусіда і чоловік,

Кращого Бог не створив нам одвік,

Був він один із мільйона такий,

Ентоні Мітчелл наш дорогий».

— !!! — сказав Інглсайд.

— Ви ж, пані Блайт, не розсердитеся, що я притулила ту останню строфу? — запитала пані Мітчелл на наступних зборах у гленському клубі. — Я лише хотіла трішки більше похвалити Ентоні, то мій небіж, Джонні Пламмер, і написав це. Сів собі й за хвилину нашкрябав. Він як ви — з лиця не вельми кмітливий, та вірші складати вміє. То в нього від матері — вона з Вікфордів. Пламмери до віршів завжди були невдатні.

— Шкода, що ви одразу не попросили його написати «неклорог» панові Мітчеллу, — холодно мовила Енн.

— Еге ж, воно й правда. Але я не знала, що він може вірші писати, а серцем хотіла, щоб Ентоні проводили віршованим неклорогом. А тоді його матінка взяла та й показала мені вірш, який він написав про білку, що втопилася в цебрі кленового сиропу… такий зворушливий віршик. Ну, але ваш, пані Блайт, був теж дуже гарний. Коли їх поєднали разом, вийшло щось геть несказанне, як ви гадаєте?

— Саме так, — мовила Енн.

23

Інглсайдським дітям не щастило з хатніми тваринами. Верткий кучерявий чорний песик, якого тато привіз із Шарлоттауна, наступного тижня вийшов за двір і безслідно зник. Більше його не бачили й нічого про нього не чули і, хоч односельці подейкували, буцім один матрос із Гарбор-Геда вів маленьке чорне цуценя на корабель у день відплиття, його доля лишилася однією із глибоких і похмурих таємниць інглсайдського побуту. Волтер пережив цю втрату важче, ніж Джем, котрий іще не забув своїх мук, пов’язаних зі смертю Хитрика й постановив собі ніколи більш не впускати в серце любові до жодного пса. Потім Тигр Том, який жив у клуні і якого не пускали в дім за його надто злодійкувату вдачу, але, попри те, любили й пестили, помер і закоцюб на підлозі в тій самій клуні, а відтак був пишно й урочисто похований у видолинку. І насамкінець, Бан, кролик, якого Джем купив за четвертак у Джо Рассела, захворів і помер. Можливо, смерть його прискорили патентовані ліки, що дав йому Джем, а можливо, і ні. Ті ліки порадив був Джо, а він мусив на тому знатися. Проте Джем відчував, що сам, власноруч убив Бана.

— Невже Інглсайд заклятий? — скрушно вимовив Джем, коли Бана поховали у видолинку поруч із Тигром Томом. Волтер склав для кролика епітафію й вони разом із Джемом та двійнятами цілий тиждень носили чорні стрічки на зап’ястках, на превеликий жах Сьюзен, яка вважала це святотатством. Сьюзен не надто журилася смертю Бана — якось він був заліз у її город, учинивши там страхітливе руйновище. Затято повстала вона й проти двох ропух, яких Волтер приніс і випустив у льоху. Надвечір Сьюзен вигнала одну з них, проте другої знайти не спромоглася, а Волтер лежав у ліжку без сну й непокоївся.

«Може, то були чоловік і дружина, — тривожно розмірковував він. — Може, тепер, коли їх розлучили, вони стали зовсім самотні й нещасні. Сьюзен вигнала меншу надвір — то, мабуть, була дружина, і вона тепер налякана до смерті там, на тім велетенськім подвір’ї, де ніхто її не захистить… як удова!»

Думка про гірку вдовину долю виявилася нестерпною для Волтера, тож він тихенько шаснув униз, щоби впіймати бідолашного ропуху-чоловіка, та врешті-решт лише перекинув стос бляшаних каструль — із гуркотом, що міг би збудити й небіжчика. Збудив він, одначе, саму тільки Сьюзен, яка миттю прибігла зі свічкою в льох. Раз у раз на її кощавім обличчі маяли химерні тіні від миготливого полум’я.

— Волтере Блайт, що ти тут робиш?

— Сьюзен, я мушу знайти ропуху! — страдницьки вигукнув Волтер. — Сьюзен, уявіть, що відчували б ви без чоловіка, якби він колись у вас був!

— Що це ти таке кажеш? — здивувалася небезпідставно заінтригована Сьюзен.

У цю мить ропуха-чоловік, який, певне, вважав себе геть пропащим, відколи до льоху зайшла Сьюзен, вистрибнув просто перед її очі з-за діжки з маринованим кропом. Волтер кинувся до нього, схопив і випустив за вікно, де, як можна було сподіватися, той знову віднайде свою імовірну кохану й вони житимуть разом, щасливо й довго.

— Нащо ти приніс у дім тих жаб? — суворо запитала Сьюзен. — Що вони там їли би?

— Таж я ловив би їм комах! — обурився Волтер. — Я хотів досліджувати їх.

— Ох і мороки з ними, — простогнала Сьюзен, женучи розгніваного Блайта-меншого нагору. І, будьмо певні, вона мала на увазі не ропух.

Проте дітлахам пощастило з вільшанкою. Вони знайшли її, ще зовсім невеличке пташенятко, на ґанку вранці після дощової й вітряної ночі. Півник Робін — так його назвали — мав сіру спинку, жваві очка й пістряву манишку, і з найпершої миті, здавалося, виявив цілковиту довіру до всіх мешканців Інглсайду, у тім числі й Миршавка, який не кривдив його навіть тоді, коли той зухвало підстрибував до його миски та призволявся, як душа забажає. Спершу юні Блайти годували Робіна черв’яками, а він виявляв такий апетит, аж Ширлі мусив постійно копати для нього харч і розкладати в бляшанки — там і тут по всьому домі. Це викликало огиду в Сьюзен; а втім, вона готова була зносити і не таке заради Робіна, що так відважно сідав на її шкарубкий від хатньої праці палець і виспівував у неї просто під носом. Сьюзен дуже полюбила Робіна, і навіть зазначила в листі до Ребекки Дью, що його манишка стає червонясто-рудою.

«Не думайте, що я вже дитинію, панно Дью, дорогенька, — писала вона. — Це, мабуть, нерозумно — так прихилитися до пташки; ну, та людське серце має свої слабкості.

Він не замкнений у клітці, мов канарка — я не могла б цього знести, панно Дью, дорогенька, — а літає, де захоче,