Чарльз Мартін - Гора між нами

Бо інакше ніяк. Уяви собі лікаря-песиміста: «Лікарю, скажіть, як мої справи?» — «Гадаю, вам не жити», — і таке співчутливе хитання головою. Як би це було? З таким підходом у медицині довго не протриматися — хто ж піде до такого лікаря? Лікар має навіть у найгіршій ситуації знаходити спосіб поліпшити її. Щодня ми наче граємо в шахи — граємо зі смертю. І часто виграємо. Хоча не завжди. І ми це все, — моя рука описала коло, — робимо лише заради одного. Заради надії. Надія тече по наших жилах, штовхаючи нас уперед.

Я відвернувся. По щоці скотилася сльоза.

— Я увімкну цей запис Рейчел, — додав я лагідніше. — І вона почує твій голос.

Ешлі кивнула, заплющила очі та опустила голову на подушку. Я знову схопив ручки ношів та потягнув далі.

— Але на моє запитання ти не відповів, — почув я.

— Знаю.

Погода тут украй примхлива. Ось над головою чудове блакитне небо — а за мить свинцеві хмари засипають тебе снігом чи крижаним дощем. Цілісінький день мерзнеш — а з заходом сонця з’ясовується, що обличчя й губи обпеклися під сонячним промінням та облуплюються. А ще через постійний вітер шерхнуть щоки, від тривалої ходьби ноги вкриваються мозолями. Тут холод змінюється спекою, а потім знов морозом. І так по колу.

Зазвичай без їжі людина може протриматися приблизно три тижні на самій воді, але на такій висоті організм витрачає вдвічі більше калорій, уже не кажучи про те, що треба постійно тягти сани по пояс у снігу. Гори суворі й не знають жалю. Цю дику красу неможливо опанувати.

Ось за п’ять хвилин вітер нагнав хмар, і гора взялася щільним туманом. Дуже скоро я помітив, що сніг летить горизонтально, іноді закручуючись колами. Обличчя шалено пекло, я заледве рухався. У такій бурі ми довго не протримаємось. І сховатися нам ніде. Я втупився в білу темряву: час ухвалити непросте рішення.

Треба повертатися.

Шлях назад просто краяв мені серце. Від думки про те, що доводиться плюнути на все, що я зробив за день, ставало моторошно. Утім, я знав: краще зробити крок назад зараз і вижити, ніж іти вперед та померти. За чотири години ми знов були під захистом уламків нашого літака. Я ледь міг ворушитися, та з останніх сил допоміг Ешлі зручно влаштуватися. Її обличчя було спотворене болем, але вона мовчала. Я заледве дочекався, поки вона засне, й сам провалився в небуття.

За чотири години я прокинувся від холоду. Я так і не скинув свій мокрий одяг. Доведеться дорого заплатити за цю помилку. Спальний мішок не гріє, а зберігає температуру — як теплу, так і холодну. А вологість іще й погіршує його ізоляційні властивості. Я примусив себе роздягтися, розвісив одежу повсюди та розпалив вогонь. Потому заліз назад у спальник. Мене всього трусило, і я ще приблизно годину не міг зігрітися — тобто замість відпочинку марнував енергію, якої і так було обмаль. Просто дурість із мого боку. Такі помилки вбивають, варто тільки заплющити очі.

Розділ двадцять третій

Ешлі не надто вразив минулий день.

— Ну що, які маємо розваги сьогодні?

Її голос лунав у моїй голові. Я із хвилину взагалі не міг зрозуміти, де я. Відчуття — наче з похмілля.

— Га?..

— Ти що, збираєшся весь день спати? Я і так дала тобі виспатися — бо ж знаю, що ти втомився, але мені дійсно треба в туалет, а я навіть ноги схрестити не можу, щоб терпіти.

— Вибач. Тобі варто було розбудити мене раніше.

— Ти міцно спав. Я спробувала впоратися сама, але рук не вистачає, а я боюся намочити спальник.

— Так-так, це ти слушно кажеш, — я тер очі.

— А який сьогодні день?

Я позирнув на руку з годинником, але нічого не міг розгледіти. Натиснув кнопку — даремно. Знов натиснув — те саме. Потеліпавши рукою, я підніс її до світла: глибока тріщина пролягла по діагоналі, і під склом вже зібрався конденсат.

— Не знаю.

— Це не просто годинник? — помітила вона моє засмучене обличчя.

— Рейчел подарувала. Колись давно.

— Мені шкода. Як думаєш, скільки днів ми вже тут? — спитала вона лагідніше.

— Гадаю, дванадцять. — Тут Наполеон лизнув мене у вухо.

Ешлі про щось замислилася.

— Мала б зараз бути у Флоренції. Я забронювала нам готель на річці Арно з видом на міст Веккіо. У брошурі писали, що ввечері можна бачити світло на банях собору. Завжди хотіла на це поглянути.

Я сів, і груди тієї ж миті охопило холодом. А я й забув, що вночі роздягнувся. Вона глипнула на синець у мене на грудях.

— Як почуваєшся? — поцікавилась Ешлі, роздивляючись фіолетову шкіру.

— Та байдуже. Він не надто мене турбує.

— А оте точно конче потрібне тобі посеред лісу? — вона вказала на ключ, що я носив на ланцюжку навколо зап’ястка.

— А тобі все цікаво, еге ж?

— Ну ми ж наче намагалися полегшити вагу нашого скарбу, — вона стенула плечима. — Так від чого цей ключ?

— Від будинку Рейчел.

— Це від того, який ти побудував, у якому не живеш і в якому мешкають діти, котрих ти не бачиш?

— Ми… Вважаю, нам краще поговорити про щось важливіше.

— Просто кажу тобі, який це має вигляд.

Я мовчки смикнув свою футболку — ще мокру — та почав одягатися. Давно не бачив себе голим при світлі дня. Ешлі, вочевидь, теж.

— Ти страшенно худий.

— Я вирішив спробувати нову катастрофічну дієту.

Вона хихотнула, а потім розсміялася. Я не втримався й засміявся разом з нею. Непоганий початок дня.

Пізніше я оглянув її ногу та допоміг із повсякденними процедурами, після чого заходився топити сніг. У моєму газовому балоні от-от закінчиться пальне. Дізнатися точну кількість я не міг, але плюскіт рідини залишав обмаль надії. На рівні моря чаша води закипає за сімдесят п’ять секунд, а тут утричі чи навіть у чотири рази довше. Це тільки збільшує витрати пального. А ще газ у запальничці Ґровера теж ось-ось вичерпається. Запальнички «зіппо» стильні та видають приємний звук, коли відкриваєш кришечку — відразу згадуєш Брюса Вілліса у «Міцному горішку» чи ще когось не менш крутого, — але, на жаль, вони не вічні, і їх треба заправляти. Іноді — щотижня. У мене були