Світлана Талан - Розколоте небо

Павло Серафимович почувався так, ніби перед ним зачинилися всі двері, залишивши його у кам’яній брамі, де немає ні вікон, ні дверей, лише порожні, холодні стіни…

Частина четверта

Зашморг

Розділ 29

Лупіков ще не до кінця зрозумів роз’яснення, які їм дали на початку лютого, коли знову отримав нові. Тоді, на початку місяця, на нараді він занотував вислови доповідача про неправильну політику тих, котрі «покинули справу колективізації та сконцентрували свої зусилля на розкуркуленні». А далі він встиг записати таку цитату: «Політика партії складається не з голого розкуркулення, а з розвитку колгоспного руху, результатом і частиною якого є розкуркулення». Не до кінця втямивши, як діяти, повернувся Іван Михайлович з наради, на яку їздив разом із парторгом. Кортіло попросити пояснення у Кузьми Петровича, але це б підірвало його власний авторитет як керівника. Тож Іван Михайлович вирішив вдома на свіжу голову ще раз перечитати свої нотатки. Чим довше вчитувався у вирази, тим більше знаходив протиріч, які викликали нерозуміння наказів. Кілька днів Лупіков пережовував, перетравлював кожне слово, намагаючись збагнути накази. Потім вирішив проводити й надалі розкуркулення й паралельно створення нового суспільного господарства. Сама доля йому послала нагоду показати рішучість. Виселення однієї родини Чорножукових мало вселити страх перед владою. Потрібно було діяти жорстко, щоб довести куркулям: пощади не буде, прийшов кінець кровопивцям.

За розрахунком Івана Михайловича, розкуркулення Федора пройшло за всіма законами, показово, що мусило дати поштовх для тих одноосібників, які ще вагалися. Але ж ні! Тільки одна родина, злякавшись неминучого виселення, принесла заяву, та й то лиш тому, що мала багато неповнолітніх дітей. Наступним на показовому розкуркуленні мав бути Павло Чорножуков. Лупіков уже прийняв для себе рішення: якщо Павло не буде чинити супротив і віддасть усе в колгосп, то може лишитися жити у селі. Хай би жив у будинку доньки або в хаті зі своєю старою. Треба ж показати терпимість радянської влади навіть до куркулів. Іван Михайлович уже й день намітив, коли нагряне до Павла Чорножукова, але напередодні його знову запросили на нараду в область. Спочатку присутніх детально ознайомили зі статтею товариша Сталіна «Головокружение от успехов», яка була опублікована у газеті «Правда» другого березня. Сталін засудив перегини при прийнятті селян у колгоспи. Йосип Віссаріонович у своїй статті визнав порушення принципу добровільності вступу в колгоспи, поклавши усю провину на членів комісій із розкуркулення, розкривши їхні зловживання. Вказавши на недоліки, товариш Сталін залишався категоричним щодо куркулів, підкресливши, що кулака треба ліквідувати.

Лупіков і сам усе ретельно записував за доповідачем, і парторгу наказав записувати. У перервах між засіданнями він підходив до однопартійців, які жваво обговорювали нову статтю Сталіна, прислухався до кожного слова. З усього почутого зробив висновок: не потрібно приймати радикальних рішень, принаймні зараз, треба дати куркулям спокій і більше приділити уваги організаційним питанням, підготуватися до посівної кампанії. Вже наприкінці дня їх поодинці викликали в кабінети, де сварили за перегинання палиці та попереджали про особисту відповідальність. Що ж, Павлу Чорножукову пощастило. Поки буде сидіти у своїй норі. Втім, потрібно й надалі вести роз’яснювальну роботу серед населення. Нехай потихеньку, помаленьку, але ж пишуть заяви. А нариватися на гнів керівництва немає ні сенсу, ні бажання. Якщо товариш Сталін прийняв таке рішення, то воно є правильним. Чи може бути якийсь сумнів?

Розділ 30

Варя щойно вийшла з хати бабусі, як у двір пропхався спочатку величезний клунок, а за ним – Ольга. Жінка кинула оберемок сіна, перетягнутий мотузками, на прочищену від снігу доріжку, видихнула:

– Ледь доперла!

– Куди ти його тягнеш? – усміхнулася Варя, побачивши захекану сестру, в якої повні щоки розчервонілися і стали схожі на два стиглі помідори.

– Спочатку дай попити, – попросила сестра.

– Ходімо до хати, – запросила Варя. – До мене чи до батьків? – спитала вона, бо бабусина хатинка тепер була посередині, по один бік – будинок батьків, по другий – Варі з Василем.

– До батьків звичніше, – відповіла Ольга.

– Олю, пообідаєш з нами? – гостинно запитала мати.

– Лише водички поп’ю, – відказала донька.

– Ти так рідко до нас заходиш, – незлостиво дорікнув батько.

– А коли мені ходити? – сказала Ольга, випивши повний кухоль води. – Мої старі як удома щось зробити, у полі працювати чи дітей глядіти, так одразу немічні та кволі, а як на роботу в колгосп, то біжать як коні. Попереду табуна мій Іван, а вони – за ним. Як вранці почули гармоніку Михайла, кидають ложки і, як голий у баню, спішать на роботу. Чи їм там медом намазано? Кажуть, хліб заробляти йдемо. Своє поле віддали, тепер на чужому будуть працювати. Побачимо, що зароблять. Може, стільки, що й у комору зерно не поміститься? Дві корови віддали в колгосп, одна з них – тільна. Я впала, коли корів забирали, за її ноги чіплялася, репетувала «Не віддам!», та хто мене слухав? Як згадаю той день – мороз по шкірі. Залишили нам одну корівку, діти за день то молоко поп’ють, то я сиру краплю їм зроблю, а старі прибіжать ввечері додому й по глечиках заглядають. Ще й невдоволені. Питаються: «Ти за день усе молоко попила, ледащо?» Це я ледаща? З ранку до вечора на ногах.

– Тебе не женуть на роботу? – поцікавився батько.

– Вже не раз приходив до хати Лупіков. Хоче бачити мене на роботі.

– А ти що йому?

– Кажу: забирай до себе моїх дітей, няньчи їх, а я піду на роботу, – усміхнулася Ольга. – Нікуди мені подітися. Прийде весна, піду на посівну.

– А зараз куди метешся? – запитала Варя.

– Чули, як цілими днями ревуть колгоспні корови? Чужу скотину шкода, а там дві мої корівки. Не ходила туди, щоб не бачити їх, щоби вони відвикли від мене, щоб не обливалося серце кров’ю. Та оце не витримала, зайшла подивитися, як вони там. Ой лишенько, що я побачила! Бідні корівки померзли, під ними соломи підстелено, як для кошеняти. Чиясь корівка вивихнула ногу і лежить напіввмерзла у калюжі своєї сечі. Я побігла по людях, склали чоловіки у корівнику сяку-таку грубку, нанесли дров, тож тепер топлять.

– А що ж голова колгоспу? Для чого його вибирали?

– Він в усьому слухається Лупікова, а у самого замість голови капустина на плечах. Каже, Лупіков сказав, що незабаром прийде весна і надворі потеплішає. Я йому на те: «А якщо твій За…ков скаже, що весна не прийде, то її не буде?» Стоїть як телепень, очі на мене вирячив. Що