Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

яка, як я потім дізнався, переслідувала бандитів, котрі пограбували банк. Бандити встигли проскочити, а переслідувачі застряли. Спецліхтарі на дахах усіх чотирьох машин і нашої також продовжували мигати синім світлом, але звуки сирен припинилися. Зате стало чутно надривне виття зі «швидкої допомоги». Це був не спецсигнал, а живий жіночий голос, що скидався на рев пожежної сирени. І інший жіночий голос, гучний і схвильований:

– Ну, потерпи, милесенька, потерпи. Зараз цей проїде, нас пропустять, ми тебе до лікарні миттю домчимо і там допоможемо. Справа державна, доводиться постояти, а ти потерпи, покричи, доїдемо, допоможемо.

З пожежної машини вискочив товстий чолов’яга в касці, погони з великими зірками, підбіг до поліцейського і став йому щось пояснювати, показуючи на другий бік вулиці, де яскравим полум’ям горіла якась споруда.

– Супермаркет горить, – сказав Паша.

Полковник повернувся до машин, з черева яких висипала дюжина інших пожежників у своїх особливих спецівках і в касках з золотими гребнями, натертими асідолом, що робило їх схожими на бронзоволиких античних воїнів. Відблиски пожежі грали на касках. Вони збилися в гурт і дружно закурили. На пожежу старалися не дивитися.

Зі «швидкої допомоги» й далі чувся несамовитий крик. Зінуля вискочила, побігла до сусідів, повернулась, повідомила:

– Там жінка не може розродитися. А допомогти їй вони не можуть. Я б допомогла, так немає акушерських щипців.

– І при собі у неї не було? – запитав я єхидно.

– Нічого тут немає смішного, – суворо відреагувала Зінуля. – Раз завагітніла і знаєш, в якій країні живеш, то вже, в крайньому разі, щипцями, тазоміром і акушерським стетоскопом озброїтися треба.

Тут підкотила і стала поруч з нами іще одна «швидка» з мигалкою. Дверцята її розчинилися, звідтіля висипав на асфальт гомінкий натовп циганів з гітарами і бубнами. Два кучерявих цигани в атласних темно-зелених шароварах і в червоних сорочках заграли на гітарах, дебела циганка з шовковою стрічкою в довгій чорній косі вдарила в бубон, і всі вони разом, пританцьовуючи, заспівали відому мені з дитинства пісню: «Две гитары за окном жалобно заныли…» Це було дуже незвичайне видовище. Ви тільки уявіть собі: ніч, пожежа, цигани, палаючі очі, відблиски пожежі на розгарячілих обличчях. Я, звісно, не витримав і вистрибнув надвір під знаменитий рефрен: «Эх, раз, еще раз, еще много, много раз!» До мене підійшла стара циганка і запитала, чи не хочу я випити за Іраїду.

– Із задоволенням. – Від пропозицій випити за будь-що я ще ніколи не відмовлявся.

Стара зазирнула в машину і повернулась, тримаючи в одній руці склянку горілки, а в другій виделку з наколотим на неї квашеним огірком. Я горілку випив і, закушуючи огірком, запитав:

– А хто це Іраїда?

– Внучка моя, – сказала циганка. – Вісімнадцять років. Тільки-но заміж вийшла.

– І що, весілля справляєте?

– Ні, на похорон їдемо.

– Чий?

– Іраїди.

– Тої, яка заміж вийшла?

– Авжеж.

– А чого ж ви так радієте?

– Ми завжди радіємо, коли людина йде до Бога.

«Треба ж таке, – подумав я, – які дивні бувають звичаї». А можливо, так і треба. Можливо, насправді там, куди людина відходить, їй буде в будь-якому випадку краще, аніж тут. Можливо, там є все, що люди хотіли сотворити тут: свобода, рівність, братерство, від кожного – скільки може, кожному – скільки хоче. А скоріш за все, той світ хороший тим, що там ніхто нічого не хоче – ні свободи, ні рівності, ні братерства, ні того, що беруть за здібностями, ні того, що дають за потребами. Н і щ о – це краще, ніж усе.

Не встиг я до кінця додумати цю думку, як примчалася з нестерпним вищанням гальм і поряд з циганською стала як укопана ще одна «швидка» з оголеним, принаймні, до пояса чоловіком, що висунувся з бокового вікна. Він щось вигукував, але за циганським співом і музикою його було не чутно. Втім, цигани негайно припинили веселощі і витріщилися на цього дивного чоловіка, який знаходився в процесі упирання. Очевидно, хтось намагався його за ноги втягти назад, але він уперся ліктями в стінку машини і став вигукувати щось, чого я спочатку розібрати не міг. Але я зрозумів, що над чоловіком здійснюється якесь насильство, а коли я бачу щось подібне, мене охоплює хвиля співчуття жертві й обурення проти насильників. І я не можу дивитися на такі справи байдуже, вмішуюся і іноді мені самому при цьому дістається так, що мимоволі доводиться бути відвідувачем травмопункту. Зараз я також вискочив і підбіг до цього нещасного:

– Співгромадяни! – кричав він. – Люди руські! Православні! Допоможіть! Захистіть свого депутата! Мене викрали американські ЦРУ і ФБР! Я депутат Державної думи. Моє прізвище… – Оскільки в іншому автомобілі в цей час завивала диким звіром породілля, я його прізвища не розчув. Але далі все було ясніше. – Співвітчизники! Росія – окупована країна. Вона окупована американцями. Майте на увазі, всі ви – американські агенти, хоча самі про це не знаєте. Американці захопили всі наші міністерства, телебачення, радіо, Державну думу, в тому числі й мене. Як депутат Державної думи, я закликаю вас: не підкоряйтесь нашим законам, всі наші закони готуються американцями. Уряд складається з американських агентів. Перодер, якого ви вибрали на найчесніших виборах, також американський агент. Він іноді опирається, але сильно чинити опір він не може, бо агент. Він поклявся на американській конституції, що буде чесно виконувати свої агентурні завдання і чинити нашій країні шкоду, яку тільки зможе. Він оточив себе бандою американських гангстерів, які присвоїли багатства нашої країни. Вони продають нашу нафту, наш газ, наше золото, брильянти і все інше. Вони купують за кордоном вілли, яхти, літаки, острови. Вони споюють наших людей горілкою, вони завозять і поширюють серед нашої молоді наркотики, СНІД і не наші ідеї. Вони позбавляють наших пенсіонерів права безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вони кажуть нам, що ми не такі, як усі, і мусимо жити інакше, як усі, тобто, гірше, ніж усі. Вони підсипають нам у їжу спеціальний порошок, щоб ми не розмножувались. У американців у Москві три тисячі бійців. Громадяни! Моє обурення переросло в жах, а жах у захоплення. Якщо ми окупована країна, а схоже, що це так, то яку мужність треба мати, щоб ось так відкрито виступати проти окупантів! Хто міг так вчинити? Я став згадувати історію. Пригадуєте, болгарин Георгій Димитров виступив з полум’яною промовою на процесі, де німецькі нацисти звинувачували комуністів у підпалі рейхстагу? Чех Юліус Фучик у німецьких застінках написав «Репортаж з петлею на шиї». А що це я наводжу приклад якихось іноземців? Хіба в