Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

Він жив у квадратному білому показному домі, такому, як митниця будує для своїх чиновників по всьому Китаю; і їдальня, де вони пригощалися, і вітальня, де вони сиділи, були обставлені просто й добротно. Ці кімнати почасти скидалися на кабінет, почасти на готель; їм бракувало домашнього затишку, було видно, що це тимчасове житло одного з багатьох випадкових мешканців. Ніхто б не подумав, що другий поверх приховував таємницю, а то й любовну історію. Вони піднялися сходами, й Воддінгтон відчинив двері. Кітті увійшла у велику голу кімнату з побіленими стінами, на яких висіли сувої з китайськими ієрогліфами. За квадратним столом, на жорсткому стільці з чорного дерева, вкритому різьбленням, сиділа маньчжурка. Вона підвелася, коли увійшли Кітті з Воддінгтоном, але вперед не ступила.

– Ось і вона, – сказав Воддінгтон і додав щось китайською.

Кітті привіталася з нею, потиснувши руку. Вона була струнка, вбрана в довгу вишивану сукню й дещо вища, ніж очікувала Кітті, звикла до мешканців Південного Китаю. Вона мала на собі жакет із блідо-зеленого шовку з вузькими рукавами, що закривали зап’ястя, а в її чорному, вишукано зачесаному волоссі красувався головний убір маньчжурських жінок. Її обличчя було вкрите пудрою, а щоки від очей до рота – густо нарум’янені; вищипані брови – чорні, тонкі; яскраво-червоні вуста. На цій масці її чорні, трохи розкосі великі очі горіли, наче два озера рідкої смоли. Вона скидалася більше на ідола, ніж на жінку. Її рухи були повільні й упевнені. Кітті здалося, що вона трохи соромиться, але дуже допитлива. Вона двічі або тричі кивнула, дивлячись на Кітті, доки Воддінгтон про неї розповідав. Кітті звернула увагу на її руки – навдивовижу довгі, тонкі, кольору слонової кістки, з вишуканими нафарбованими нігтями. Кітті подумала, що ніколи не бачила таких граційних, елегантних рук. Такі руки виказували родовитість у бозна-якому поколінні.

Вона сказала кілька слів високим, наче цвірінькання пташок у саду, голосом, і Воддінгтон, перекладаючи, мовив Кітті, що та рада її бачити й питає, скільки їй років, скільки в неї дітей. Вони сіли на три жорсткі стільці біля квадратного столу, й служка приніс чай, прозорий, з ароматом жасмину. Маньчжурська пані простягнула Кітті зелену бляшанку з сигаретами «Три зáмки». Окрім столу й стільців, у кімнаті було небагато меблів – широке ліжко на підлозі, на якому лежала вишита подушка під шию, й дві скрині сандалового дерева.

– Що вона робить тут сама цілий день? – запитала Кітті.

– Трохи малює, іноді пише вірші. Але переважно просто сидить. Вона курить, але в міру, на щастя, бо ж у мої обов’язки входить запобігати торгівлі опіумом.

– А ви курите? – запитала Кітті.

– Рідко. Правду кажучи, я віддаю перевагу віскі.

У кімнаті стояв слабкий кислуватий запах, але не неприємний, швидше дивний та екзотичний.

– Скажіть їй: я шкодую, що не можу з нею поговорити. Я впевнена, що в нас знайшлось би багато тем для розмови.

Коли Воддінгтон це переклав, маньчжурка зиркнула на Кітті і в її погляді був слід усмішки. Вона вражала своєю величністю, сидячи в прегарному одязі без краплі збентеження. На тлі розфарбованого обличчя її очі здавалися уважними, стриманими, бездонними. Вона була якась несправжня, наче намальована, але при цьому така елегантна, що Кітті почувалася незграбою. Дотепер Кітті не приділяла Китаєві, у який її закинула доля, якоїсь особливої уваги, а лише зверхність. Таке ставлення було звичне для її кола. А тепер вона наче відчула присутність чогось далекого й загадкового. Тут був Схід – древній, темний, незбагненний. Переконання й ідеали Заходу здавалися грубими проти ідеалів та переконань, які вона мельком побачила у цій вишуканій істоті. Вона жила зовсім інакшим життям, в інакшому вимірі. Перед лицем цього ідола з її мальованим обличчям, з її мигдалюватими уважними очима всі прагнення й біди буденності втрачали вагу. Наче за цією кольоровою маскою ховалися багаті, глибокі й значні переживання: наче ці довгі делікатні руки зі звуженими на кінцях пальцями тримали ключі до вічних таємниць.

– Про що вона думає цілий день? – запитала Кітті.

– Ні про що, – всміхнувся Воддінгтон.

– Вона чарівна. Скажіть їй, що я ніколи не бачила таких гарних рук. Цікаво, що вона знайшла у вас.

Воддінгтон, всміхаючись, переклав запитання.

– Вона каже, що я добрий.

– Якби ж то жінки закохувалися в чоловіків за їхні чесноти, – підсміхнулася Кітті.

Маньчжурка розсміялася лише раз. Це сталося тоді, коли Кітті, аби щось сказати, похвалила її нефритовий браслет. Вона зняла його, й Кітті, намагаючись його вдягнути, виявила, що хоч її руки й маленькі, та браслет на них не наліз. Тоді маньчжурка розсміялася дитинним сміхом. Вона сказала щось Воддінгтонові й покликала аму, віддала їй розпорядження, й за мить ама принесла пару дуже гарних маньчжурських черевиків.

– Вона хоче подарувати їх, якщо вам підійде розмір, – сказав Воддінгтон. – Їх дуже зручно носити вдома, як капці.

– Вони точно на мене, – сказала Кітті не без задоволення.

Але потім вона помітила лукаву усмішку на Воддінгтоновому обличчі.

– Вони на неї завеликі? – швидко запитала Кітті.

– Ще й як.

Кітті засміялася, і коли Воддінгтон переклав, то маньчжурка й ама теж залилися сміхом.

Коли трохи пізніше Кітті з Воддінгтоном піднімалися на пагорб, вона обернулася до нього з дружньою усмішкою.

– Ви не сказали мені, що сильно її любите.

– З чого ви це взяли?

– Побачила по очах. Дивно. Це, напевно, як любити привида або мару. Чоловіки такі незбагненні – я думала, що ви як усі, а виявляється, що я нічого про вас не знаю.

Коли вони підійшли до будинку, він різко запитав:

– Чому ви хотіли її побачити?

Кітті на якусь хвилю завагалася, а тоді відповіла:

– Я чогось шукаю і сама не знаю чого. Але я знаю, що мені важливо це знайти, і, якщо я знайду, це багато що змінить. Може, монахиням це відомо; коли я з ними, то відчуваю, що вони бережуть таємницю, якою зі мною не поділяться. Не знаю, чому мені здалося, що коли я побачу цю маньчжурку, то збагну, чого саме шукаю. Може, вона мені сказала б, якби могла.

– Чому ви думаєте, що вона це знає?

Кітті скоса на нього глянула, але не відповіла. Натомість поставила йому запитання:

– А ви знаєте?

Він усміхнувся й знизав плечима.

– Дао. Хтось із нас шукає Шлях в опіумі, хтось – у Богові, хтось у віскі, а хтось – у коханні. Це той самий Шлях, але він нікуди не приводить.

59

Кітті ввійшла у звичну робочу колію й хоч рано-зранку почувалася