Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

— Алекс, а ким ти будеш для мене в новому житті? — Запитала я, намагаючись пробитися крізь безліч запитань, що виникали в моїй голові. — Я не переживу якщо нам доведеться грати чужих.
Він на мить замовк, а потім, з очевидною важливістю, відповів:
— Мегді, чимось прийдеться жертвувати. Замість того, щоб бути собою, ми повинні стати тими, ким вимагатимуть обставини. Я не можу сказати, що це буде легко, але ми встигнемо знайти дорогу, навіть якщо вона буде складною.

Я відчула, як гіркота відчуття неможливості бути поруч з ним, просто бути рідними людьми, почала заповнювати моє серце.
— Я не згідна, — сказала я, рішуче стискаючи губи, — якщо ми не можемо бути рідними, тоді все це не має сенсу. Якщо вже нам треба приховувати свою сутність, то що нам залишається?
Алекс вдивлявся в мене, і я бачила, як йому важко знайти правильні слова, щоб заспокоїти мене.
— Ти справді думаєш, що є інший шлях? — запитав він, злегка нахиляючи голову, як би намагаючись зрозуміти мої думки.
Я не відповіла одразу, намагаючись знайти розумне рішення в голові, але вже не зважала на них.
— Алекс, ти ж розумний, — я майже благаючим тоном звернулася до нього. — Придумай щось. Давай розповімо сльозливу історію, я виявлюся твоєю кузиною, або тіткою, чи племінницею — це ж не важливо, правда? Головне — бути разом.
Алекс посміхнувся, побачивши, як серйозно я ставлюся до цієї справи.
— Добре, — він знову подивився на мене, і в його очах загорілася іскра легковажного настрою, — щось вигадаю. Так і бути— будеш моєю бабусею, і я зроблю все, щоб всі повірили, — він засміявся, бачачи мій вираз обличчя, коли я не могла стримати посмішки.
— Бабусею? — я не могла стримати сміху. — Ну що ж, якщо доведеться, то так і бути.
До того часу, коли лікар нарешті дозволив мені повернутися до звичайного життя, багато питань уже були вирішені. Алекс, листуючись з сером Скоттом, владнав практично всі справи, що залишалися на нашому шляху. Я вступила в спадок, і хоча все було не так уже й очевидно, адже не кожен день отримуєш титул, це стало справжньою реальністю. Чоловіки продали сімейний маєток і передали мені у володіння всі землі.
Титул баронеси дістався мені від батька Мелані, бо, як виявилося він не був кровним для сера Скотта. Це була іронія долі, але для мене це означало посісти важливе місце в цій новій, іноді жорстокій, реальності. Алекс, як завжди, не зміг втриматися від жартів наді мною.
— Ну що, Мегді, як тобі новий титул? — запитав він із грайливою посмішкою, підвівши брову, мов один лиш його голос уже був частиною жарту. — Баронеса, ще й у такому юному віці! — Він злегка нахилився до мене, немов ділився змовницьким секретом. — І не просто баронеса — спадкоємиця! Уяви тільки: скільки капелюхів схилиться перед тобою, скільки реверансів, скільки шанобливих поглядів.

Його очі виблискували веселим вогником.

— Тобі, певно, вже важко тримати рівновагу з такою гідністю на плечах? — додав він з удаваною серйозністю, схрестивши руки, немов оцінював монумент. — Та нічого, звикнеш. Велика пані мусить звикати до великих речей.
Я не змогла стримати сміх.
— Важко, дуже важко, — відповіла я.
А ще Алекс  не залишився байдужим до цього процесу. Він щедро винагородив сера Скотта, передавши йому наш маєток в Шотландії, щоби не залишити неприємних слідів у нашій історії.
Для мене ж він планував інший подарунок — справжнє місце для нового початку. Придбав невеликий будиночок—зручніший, вигідніше розташований, ближче до кордону між Шотландією та Англією.

 Це мало вирішити багато проблем. Відстань між нами не мала бути великою, щоб Алекс міг, за потреби, відвідувати наш дім, де ми з ним виросли. Я намалювала в уяві нову сторінку нашого життя — світлу, наповнену надіями та передчуттям змін. Здавалося, ми стояли на порозі епохи, яку писатимемо разом — рядок за рядком, не знаючи, що підготувала нам доля. Але попри всі невідомості, одне було непохитним: усе, що ми робили, народжувалося з одного прагнення — зберегти нашу безпеку, наш спокій… і найголовніше — одне одного. Усе було продумано до дрібниць. Алекс знав, як насправді важливо для мене зберегти сімейну цілісність, і я не мала сумнівів, що разом ми зможемо все подолати.
Я мріяла про спокій. Після всіх випробувань, що випали на мою долю, мені здавалося, що я заслужила життя, в якому не буде місця страху, змовам і боротьбі: тихі ранки в бібліотеці, довгі вечори за рукописами, заповненими літерами та історіями, — ось що я уявляла своїм майбутнім. Я прагнула присвятити себе літературі, зануритися в світ слів, де долі творяться пером, а не кров’ю.
Я відвідувала поетичні вечори, де під світлом свічок звучали проникливі вірші й пристрасні промови. Література в нашому містечку не була простою розвагою — вона перетворилася на зброю. Часом у ній вирували радикальні ідеї, а серед памфлетів нерідко траплялися твори, що глузували з правителів, викривали несправедливість і говорили про заколот, що зрівняв би могутніх і знедолених. Говорили пошепки, переглядалися з осторогою, бо не знали, хто в натовпі може виявитися зрадником.
Містечко, де я жила, мало свою особливу славу. Тут знаходили прихисток ті, хто впав у немилість корони: вигнанці, бунтівні вельможі, зухвалі мислителі, які не могли мовчати. У тіні старих кам’яниць народжувалися ідеї, здатні похитнути трон, а в шпаринах між сторінками — думки, що палили серця.
Мене захопив цей вільнодумний вир, і вперше за довгий час я відчула, що не можу залишитися осторонь. Натхненна тим, що відбувалося навколо, я спробувала себе в сатирі — і написала твір, що бив у саме серце владного свавілля. Але не наважилася підписатися власним іменем. Жінка в літературі й без того явище рідкісне, а жінка, що насмілюється писати гостру сатиру…  Це було небезпечніше, ніж здається.
Я обрала псевдонім — чоловічий, загадковий, бездоганний для таких справ: Мейлан Монтіт. Навіть Алексу не довірилася, хоча, напевно, варто було б. Замість цього я знайшла випадкового мандрівника, чоловіка, що зупинився в нашому містечку на декілька днів. В обмін за щедру винагороду він погодився передати мій твір у друкарню.
І за кілька тижнів новела розлетілася по країнах. Її читали, шепотілися над нею у вітальнях, цитували у приватних бесідах, декламували на таємних зібраннях. Людей розбурхала її зухвала відвертість, гострі насмішки, влучні вислови, що зачіпали не просто окремі події, а саму суть несправедливого устрою. Але найцікавішим було інше — ніхто не знав, хто ховається за ім’ям Мейлана Монтіта.
Ця таємниця лише розпалювала цікавість. З'являлися припущення, плітки, домисли. Дехто був переконаний, що це опальний шотландський дворянин. Інші шепотілися, що то хтось із самої верхівки, хто знає правду, але боїться відкритися. Я ж, сидячи у своїй вітальні, лише усміхалася, гортаючи свіжий друкований примірник і розуміючи, що, схоже, моє спокійне життя закінчилося ще до того, як встигло початися.
Обговорення першого твору ще не вщухли, як я, скориставшись нагодою, повторила свій ризикований трюк. Під час подорожі Шотландією я опинилася в одному з міст, де підкупила ще одного випадкового мандрівника, аби він доставив мій лист у друкарню. Все було зроблено так само обережно, як і вперше — жодних слідів, жодних свідків, лише таємний конверт і невідомий посередник, якого за кілька днів уже не буде в цих краях.