Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Я помолюся разом із тобою за родичів померлих на Мальдівах. Ти ж помолися разом зі мною за тутешніх людей, що з трепетом чекають нового життя во Христі. О, і ще: в Оскалузі живе дівчинка на ім’я Коретта. У неї нещодавно помер батько, а мати вдарилася в горілку. Помолися за цю дівчинку також, якщо не забудеш.

Кохаю

Пітер

Він перечитав листа, але нічого там не підправляв, зненацька відчувши себе виснаженим голодом і втомою. Пітер натиснув кнопку. На кілька хвилин усі його вісімсот недоладних слів зависли там, злегка тремтячи, мовби не певні, що їм робити далі. Як виявилося, це було нормально для «пострілу». Щоразу, надсилаючи листа, доводилося чекати в напруженій тривозі, побоюючись: а що, як не спрацює.

За якийсь час Пітові слова зникли, а на порожньому екрані з’явилося автоматичне повідомлення: «СХВАЛЕНО, НАДІСЛАНО».

8

Вдихни глибше й лічи до мільйона

При денному світлі все виглядало інакше. Аміківська кафе-їдальня, котра здавалася такою порожньою й похмурою під час довгої ночі, тепер була подібна до вулика, що весело гудів. Усі щасливі, наче віряни, що зібралися на молитву. Скляна стіна зі східного боку, хоч і була затемнена, пропускала так багато світла й тепла, що Пітерові довелося затулятися від нього рукою. Блискуче проміння розсипалося по всьому приміщенню, перетворюючи кавові автомати на саджені самоцвітами скульптури, алюмінієві стільці на витвори з коштовних металів, стоси журналів на зикурати, а голомозини на ліхтарі. В їдальні зібралося три-чотири десятки людей, які, ліниво порозсідавшись у м’яких кріслах, їли, базікали, сновигали до барної стійки по додаткову порцію, махали руками до сусідніх столиків, підвищували голоси, щоб перекричати інші гучні голоси. Більшість була в білому, подібно до Пітера, хоча й без великого чорнильного крижа на грудях. Чимало було чорних облич, серед них і обличчя Бі-Джи. Той був зайнятий жвавою бесідою з доволі мужикуватою на вигляд білою жінкою й не підвів очей, коли Пітер зайшов. Ґрейнджер не було видно.

Пітер ступив у юрбу. Із динаміків далі лунала музика, яку, однак, ледве було чути за гомоном людських розмов. Чи це була та сама документальна передача про Петсі Клайн, чи якась електронна музика, чи класика, Пітер сказати не міг. Просто ще один звук у загальному гармидері.

— Агов, проповіднику!

Пітера гукнув чорношкірий чоловік, вкинувши йому чорничний мафій. Він сидів за тим самим столиком, що й минулої ночі, але вже з іншим приятелем, гладким білим чоловіком. Власне кажучи, вони були гладкі обидва: однаковісінької ваги, з подібними рисами обличчя. Збіги такого штибу нагадували, що, коли відкинути відмінності в пігментації, всі люди — представники одного виду.

— Привіт вам! — сказав Пітер, підтягуючи стілець і приєднуючись до них.

Обидва чоловіки зиркнули на його груди, придивляючись до візерунка з чорнильних плям, але, пересвідчившись, що це розп’яття, а не щось інше, про що їм, можливо, схотілося б висловитися, відвели голови назад.

— Як справи, старий? — Чорношкірий простягнув руку для потиску.

Рукав його сорочки аж до ліктя було списано математичними формулами.

— Дуже добре, — відповів Пітер.

Йому ніколи раніше й на думку не спадало, що темношкірі люди позбавлені можливості записувати цифри собі на шкірі. Щодня дізнаєшся щось нове про різноманітну людську природу.

— Ти вже підживився?

Чорношкірий щойно підчистив свою тарілку з якоюсь коричневою їжею в соусі. Обома руками він тримав гігантське пластикове горня кави. Його товариш кивнув, вітаючись із Пітером, і розгорнув масну серветку зі здоровенним сандвічем усередині.

— Ні, я досі тримаюся на половинці мафіна, — відказав Пітер, кліпаючи очима, засліпленими яскравим світлом. — А ні, не зовсім так: я ще трохи перехопив булки з родзинками.

— Не налягай дуже на ті булки, старий. То НК.

— НК? — Пітер подумки звірився зі своєю базою абревіатур. — Нікудишня кулінарія?

— Несправжня кола.

— Я щось не можу зрозуміти.

— Це ми собі так дотепно називаємо все, що виготовлено тут, а не вдома. Цілком імовірно, містить моноциклопарафіни, або циклогексилдодеканову кислоту, або ще якесь подібне лайно.

Чорношкірий посміхався, однак очі його були серйозними. Він сипав довжелезними хімічними термінами легко, наче лайкою. І знову Пітерові пригадалося, що кожен-кожнісінький працівник на цій базі мусить володіти вміннями, які повністю виправдають витрати на перевезення його чи її сюди. Кожен працівник, окрім Пітера.

Чорношкірий шумно відсьорбнув кави.

Пітер запитав:

— Ви не їсте зовсім нічого з того, що виготовлено тут?

— Моє тіло — мій храм, проповіднику, і треба тримати його у святості. Так у Біблії написано.

— У Біблії багато чого написано, Муні, — зауважив його приятель і відхопив чималий кусень від свого сандвіча, з якого скрапував сірий соус.

Пітер глянув через усю залу на Бі-Джи. Мужикувата біла жінка аж качалася з реготу. Для рівноваги однією рукою вона трималася за коліно Бі-Джи. Крізь просвіт у загальному гаморі прорвалася музика з динаміків, і виявилося, що це хоровий спів із бродвейської постановки середини двадцятого століття. У Пітера така музика завжди асоціювалася з провінційними благодійними крамничками чи колекціями записів у домівках самотніх чоловіків.

— Як ваш сандвіч? — поцікавився він. — На вигляд доволі смачний.

— Ум-м, — закивав головою білий гладун. — Таким і є.

— А з чим він?

— Із білоквітом.

— Із білим ЧИМ?

— Із білоквітом, проповіднику. Зі смаженим білоквітом.

Муні прийшов на допомогу:

— Мій друг Русос каже про квітку, що росте тут. — Він красиво розтулив свої пухкі пальці, мов пуп’янок квітки. — Єдине, що взагалі тут росте...

— А смакує як найкраща у світі пастрома, — додав Русос.

— Із білоквіту можна приготувати будь-що, — сказав Муні. — Що до нього покладеш, так він і смакуватиме: курча, ірис, біфштекс, банан, цукрова кукурудза, гриби. Додай води — і матимеш юшку. Вивари — і на тобі холодець. Перемели і спечи — і буде тобі хліб. Універсальний харч.

— А ви непогано нахвалюєте місцеву їжу, — зауважив Пітер, — як для того, хто відмовляється її споживати.

— Звісно, Муні їсть її, — сказав Русос. — Він обожнює