Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

оазян. Якомога швидше. Я ще не обговорював жодних практичних питань. (Знаю, знаю... ти мені тут справді дуже потрібна. Але Господь добре відає, що в цьому я безпорадний.) Мені залишається сподіватися, що все влаштується само собою. І на це сподівання, либонь, є чимало причин!

Оазяни — якщо припустити, що я зустрів типового представника їхньої раси — середнього зросту, напрочуд схожі на нас, лишень обличчя їхні — це огидна мішанина, яку годі описати, хіба що тільки порівняти з ембріонами. Коли розмовляєш із ними, не знаєш навіть, куди тобі дивитися. Англійською вони говорять із сильним акцентом. Ну, принаймні так розмовляє той оазянин, із яким я спілкувався. Може, він єдиний і тямить по-англійськи. І ще може справдитися моє початкове припущення, що, перш ніж рухатися вперед, мені доведеться кілька місяців вивчати їхню мову. Але мені видається, що Бог уже попрацював тут, більше, ніж я міг собі уявити.

Так чи інакше, я вирушаю туди, щойно буде змога. Я хотів було написати «завтра», але, оскільки день тут триває кілька «діб», вживати слово «завтра» проблематично. Треба буде дізнатися, як аміківці дають собі раду з цим. Певен, вони якось вирішили цю проблему. Запитаю Ґрейнджер під час поїздки, якщо не забуду. Мозок мій трохи перевантажений; можеш собі уявити, який я схвильований! Я нетерпляче прагну повернутися до цього селища, посісти своє місце серед цих надзвичайних людей і вгамувати їхню спрагу до Христа.

Яка ж це честь...

Він спинився посеред речення «Яка ж це честь — служити Господу». Він пригадав Мальдіви — чи, якщо бути точнішим, усвідомив, що у своєму захваті геть забув про них. Настрій Беа, неспокійний, майже тривожний — так несхоже на неї! — був не в лад із його радісним піднесенням, наче похоронна відправа, яку перервали веселі вигуки карнавальної ходи. Перечитуючи перший рядок свого листа, Пітер розумів, що сприйняв горе дружини досить поверхово. За звичних обставин він обійняв би її; доторк його рук до її спини, щока, притулена до її волосся, сказали б усе. Але тепер у нього було тільки письмове слово.

Пітер замислився, чи не варто йому докладніше обміркувати свої почуття щодо Мальдівів. Але він нічого особливого й не відчував, принаймні стосовно власне країни. Він відчував переважно жаль — навіть прикрість, — що трагедія так сильно схвилювала Беатріс саме тоді, коли Пітеру хотілося, щоб у неї все було гаразд, справи йшли як звичайно, щоб вона була щаслива й готова сприймати його чудові новини про оазян.

У животі голосно загурчало. Пітер не їв нічого відтоді, як, повертаючись із поселення, вони з Ґрейнджер догризли засохлі рештки булки з родзинками. («П’ять баксів за одну скибку», — понуро зазначила Ґрейнджер. Він не запитував, хто сплачує рахунок.) Наче за спільною згодою, вони не обговорювали дивовижну реакцію оазянина на Пітера. Натомість жінка пояснювала всілякі буденні процедури стосовно прання, користування електроприладами, доступності автомобілів, правил поведінки в їдальні. Вона була роздратована, наполягаючи, що вже розповідала про все це раніше, коли супроводжувала його від зорельота. Утретє жартівливе вибачення не спрацювало.

Пітер підвівся і підійшов до вікна. Сонце — схоже на жовток яйця та імлисте по краях цієї пори дня — було добре видно з його кімнати, просто в центрі неба. Учетверо чи вп’ятеро більше за сонце, під промінням якого чоловік виріс, воно облямовувало кружалом золотавого сяйва одноманітні обриси будівель комплексу аеропорту. Калюжі, що лишилися після нічної зливи, відтоді невпинно випаровувалися. Пара кружляла в танці, підіймаючись від землі й злинаючи над дахами будинків у небуття. Здавалося, неначе калюжі куріли вигадливими кільцями диму.

Кондиціонер без потреби охолоджував повітря в кімнаті. Пітер виявив, що, коли підійти до вікна ближче, майже притулитися тілом до нього, тепло знадвору проходило крізь скло й насичувало одяг. Треба буде запитати Ґрейнджер, як налаштувати кондюк; це було одне з тих питань, які вони не обговорили.

Повернувшись до листа, він додрукував «служити Господу» й розпочав новий абзац.

Навіть у радості, що сповнює мене через цю прекрасну нагоду, яка Божою волею випала мені, я сумую, що не можу пригорнути тебе й утішити. Якого болю мені це завдає! Лише сьогодні я усвідомив, що вперше ми розлучилися з тобою на довше ніж кілька ночей. Може, мені варто було потренуватися в якихось міні-відрядженнях до Манчестера чи Кардіффа, перш ніж летіти так далеко?

Думаю, тобі, як і мені, Оаза сподобалася б. Сонце тут велетенське й жовте. Повітря вирує без упину, прослизає під одяг і вислизає. Це може здатися неприємним, я знаю, але до цього звикаєш. Вода зелена, а сеча моя помаранчева. Непогано я розрекламував тобі це місце, еге ж? Треба було податися на літературні курси, перш ніж зголошуватися на цю роботу. А ще треба було мені поставити перед АМІК умову: або ми летимо вдвох, або я не лечу взагалі.

Можливо, якби ми дотиснули їх із цим, можна було б наполягти, щоб і Джошуа забрати зі собою. Щоправда, я не впевнений, як він перебув би «стрибок». Мабуть, перетворився б на хутряну чайну бабу[15].

У тебе — шоколадний рулет, а в мене, схоже, недолугі жарти про котиків.

Мила моя, я кохаю тебе. Бережи себе. Послухайся мудрої поради, яку ти сама так часто давала мені: не будь надто суворою до себе й не дозволяй лихому затулити від твого зору все добре.