Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

— У нас немає півгодини, — Ліза звела на Макса наляканий погляд. — Що робити?

— Це Туманівка. Тут треба по-іншому! — Хлопець вихопив у розгубленої дівчини телефон. Набрав номер, який батько змусив визубрити напам’ять, коли подарував йому перший мобільний, і швидко заговорив: — Дядьку Степане? Ви де? Негайно потрібна ваша допомога! Тут якийсь божевільний! Він нас мало не втопив!.. Хто? Я не знаю, якийсь божевільний! Може, безпритульний, може, маніяк… Так, він ще тут… Ми на Тридиві. Чекаємо. — Він натиснув відбій і обернувся до Лізи. — За хвилину. Він саме майже біля нас. Усе буде добре!

— Так, добре, — кивнула Ліза. — А хто це?

— Та наш дільничний. Дядько Степан. Батьків друг. Ну, знайомий. Я можу йому телефонувати в разі чого… Та мені завжди здавалося, що в нашій глушині ніколи нічого не станеться, — нервово посміхнувся Макс. За спинами підлітків почувся рев двигуна. І це був найприємніший звук на сього­дні. Вони синхронно обернулися і кинулися до темно-зеленого бобика, з якого виходив вусатий чоловік у формі.

— Ну і де твій маніяк? — усміхнувся дільничний, поправляючи пожмакану форму. Але побачивши синець під оком Макса й переляканий Лізин погляд, різко посерйознішав: — Де він?

Діти синхронно вказали в напрямку пляжу. Тим часом унизу Рикун дошкандибав до суходолу й повалився на пісок, наче велетенська сіра морська зірка. Сили геть покинули його. Від надмірного навантаження ліва нога наче налилася свинцем, права — взагалі не хотіла слухатись і боліла від кожного руху. В роті пересохло, в голові шалено калатало — серце не встигало рахувати ударів. Рикун нараз відчув, як він утомився. Важка, задушлива, нудотно-солодка перевтома наклалася на безсоння та голод. Він планував швидко поквитатися з тією шмаркачкою, а зараз… Відчував себе кволим і безпомічним і ненавидів себе за це. Він усе прорахував, усе продумав, і через своє слабке тіло має відступити? Оце вже ні… Нізащо! От зараз трохи полежить і візьметься за цих клятих малолітніх виродків!

Чоловік на мить заплющив очі і провалився в забуття. Його оточила рятівна темрява. І спокій. Суцільний спокій. От тільки його хтось кликав. Голос долітав наче крізь вату і видавався знайомим, наче це… Це його маленька дівчинка? Ганнуся? Дмитро побачив силует доньки перед собою. Він простягнув до неї руки, але силует віддалився.

— Моя принцесо, татко вже йде до тебе. Ще трішки потерпи, — почав схвильованим голосом. Але тінь лише похитала головою. Чого вона? Образилася?

А тоді він почув її голос, тихий, ледь чутний, здається, донька плакала:

— Ми ніколи не будемо разом… Тату, що ж ти наробив, татку…

— Але це ж ти! — заволав Рикун. Про що вона говорить? — Ти сама сказала, що мені робити!

— І ти повірив? — плакала донька. Він відчував її сльози в кожному слові. Від цього й самому хотілося вити. Він же обіцяв, що вона ніколи не плакатиме. — Це була не я, тату! Хіба я колись бажала комусь зла? Ти мене втратив, тату…

— Ні, Ганнусю, ні! — Рикун з відчаю кинувся вперед, але ноги не слухались його. — Я просто хотів бути тільки з тобою!

Однак тінь розчинилася в чорноті. Чоловік отямився і зрозумів, що лежить на березі, а прилив уже заливає його ноги. Дмитро ривком змусив себе підвестися й роззирнутися. Попереду нього котило хвилі море. Що це було? Сон? Мара? Йому привиділося? Чоловік відсторонено дивився просто себе і не вірив. У нього був такий гарний план, все складалося так добре. Визнати зараз, що все було марно? Що це не мало ніякого значення? Всі ці підлітки, їхні життя, їхні смерті… Все скрутилося в тугий клубок у грудях, який заважав дихати, заважав бачити весь світ. Тому, коли до нього підійшов незнайомий чоловік у формі, він навіть не пручався. Рикун наче відсторонився від усього, що відбувалося навколо. Підвестися — гаразд, піднятися нагору — добре. Він навіть забув про біль у нозі, повністю поринувши в себе.

Дільничний Степан Воронець мало не на собі затягнув «маніяка» на скелю. Останній аж ніяк не видавався небезпечним злочинцем. Звичайний собі чолов’яга, худий як тріска, трохи не в собі. Те, що розповів Макс, здавалося дивним. Навіщо цьому бідоласі нападати на двох підлітків? Он сам мокрий як хлющ, може, топитися ходив? Ну, та це зараз не має значення. Пізніше розбереться. А якщо Макс набрехав — сам добряче намне йому вуха. Батько дав добро. Утім, малі справді видавалися наляканими, у хлопця розбите обличчя, а дівчина — бліда як смерть. Якщо це така гра, то дуже дивна…

Рикун відсторонено дивився собі під ноги. Запилена дорога, каміння, поліційний бобик, який господар давно не мив, чорнявий хлопчак із синцем на вилиці і бліда русява дівчина дивляться на нього наляканими очима. Дмитро затримав свій погляд, і його зіниці розширилися від раптового прозріння. У голові наче щось клацнуло. Це ж вона! Вона винна! Ця дурна дівка, через яку все сталося. Свідомість застелила сліпа лють. Він таки завершить те, що почав!

Дільничний на хвильку відволікся, щоб відчинити дверцята машини, коли Рикун різко вийшов із заціпеніння і з силою вдарив поліцейського ліктем у сонячне сплетіння. Степан, вилаявшись, зігнувся. Дмитро штовхнув вусаня плечем, одночасно вихоплюючи пістолет із кобури на поясі дільничного. Воронець, не втримавши рівноваги, впав і скотився на кілька кроків униз урвищем, хапаючись за сухі гілки кущів, що густо поросли біля доріжки.

Рикун направив дуло на Лізу і просичав:

— Це все через тебе, погань! Здохни нарешті! — У його очах шаленів відчай. На губах від крику виступила піна. Ще внизу він усвідомив, що його донька померла і хоч би що він робив — нічого не зміниться. Все було марно від самого початку, і ніхто не поверне йому його донечку. Ця дурепа повинна померти! А потому… Він натиснув на курок, і Ліза миттю відчула різкий біль. Вона навіть не встигла ні скрикнути, ні ухилитися. Все сталося надто швидко. Рикун боже­вільно зареготав. У нього таки все було під контролем.

— Лізо, ні! — якось занадто голосно крикнув Макс. Поточившись, дівчина наче в уповільненому відео опускалася на землю, коли почувся другий постріл. В очах потемніло.

Розділ XVII. Штиль

Незнайомі світлі стіни, низенька стеля, ліжко з дивними металевими бильцями, вікно кудись у зелень, на тумбочці — букетик польових квітів у вазочці. Де це вона? Мабуть, у лікарні. Дівчина замружилася. В голові була повна каша. А де Макс? З ним усе гаразд? І хто її сюди привіз? Батьки напевно місця собі не знаходять… Дівчина спробувала підвестися на ліжку й поморщилася від різкого болю. Вона обережно відгорнула простирадло і побачила, що в неї перев’язане плече. Ліза прислухалася до себе: все ніби було нормально, тільки злегка паморочилося в голові. Двері в палату тихенько прочинилися, впускаючи заплакану жінку.

— Доню, ти прокинулася! — Мама підбігла до ліжка і розридалася. — Ми так переживали, моя маленька! Слава Богу, все минулося. Чому ти нам нічого не сказала?

— Мамо, мамо, — повторювала Ліза. Їй стало