Юрій Павлович Винничук - Лютеція

Вулиця щороку змінює своє обличчя, стає все менш упізнаваною, але не зникає з моєї пам’яті, і я все ще пригадую, де яке росло дерево і де який був паркан. Я ще чую ті голоси, які лунали в моєму дитинстві. «Пані Стефо! А що-сте варили на обід?» — «О-о, пане Росяк! Як ся маєте, що там в склепі виділи-сте?» — «Пані Влодзю! Чи не у вас наша макітра?» Ці голоси будуть жити, поки і я живу, але відтворити я їх не можу, на папері вони звучать зовсім інакше.

На розі вулиці перестрів мене Дизьо, він постарів, розтовстів, став схожий на бальон, його писок випромінював море радощів. Він кинувся мене обнімати й потягнув на пиво, яке я йому начебто колись обіцяв, хоч я тієї обіцянки не пригадав, але погодився, і ми зайшли до дешевої забігайлівки, яка колись правила за книжковий склад для бібліотеки, а потім перетворилася на храм для невибагливих пияків. Тут пахло пивом і вудженою рибою.

— Старий, я не розповідав тобі, як я воював? — спитав Дизьо, облизуючи піну з вуст.

— Ні, — відказав я і, хоч він був старший за мене на добрих тридцять років, не протестував проти звертання «старий».

— Мені ще тоді ногу відірвало, — додав він зі смутком.

— Хіба? — здивувався я.

— А ти думав! — пожвавився Дизьо. — Ліву!

— Не бреши. Вона в тебе зовсім не дерев’яна.

— А ти шо — мацав? Мацав? — він аж очі вирячив від обурення. — Ну от! А кажеш! — Потім уже спокійніше уточнив суттєву обставину: — Була дерев’яна. За стільки літ вона вже шкірою обросла. А була цілком дерев’яна. З тої липи, що в мене на подвір’ї росте. Візьми ще два пива, і я всьо тобі вповім.

Я подумав, що після другої гальби він і про другу ногу щось наплете, тому поставити поставив, але чкурнув.

2

Та перш ніж зайти до своєї хати, я подався на оболоні, де в дитинстві ми перебували більше часу, аніж у хаті. Весною там панували мочарі, і вода цвиркала з-під ніг, зате росло безліч квітів, над якими дзижчали бабки й пурхали метелики, між мокрих трав снували вужі й вибалушували очі жаби, а в широких калюжах мерехтіли маленькі рибки й пуголовки. Улітку мочарі підсихали, ми рятували рибок, переносячи їх до рову, в якому текла маленька річечка Рудка на місці колишніх окопів. То було наше королівство, сповнене таємниць і загадок. Я вийшов на пагорб і поглянув на широкий видолинок, що його утворила вирва, коли тут вибухнуло стрільно. Це ми знайшли його, відкопали й уважно обстежили. Нас троє втекло тоді з уроків, які мали відбуватися в другу зміну. Та коли хлопці вирішили розпалити багаття й покласти стрільно на вогонь, я проникнувся нестримною любов’ю до фізики і вирішив, що краще піду до школи. Переконувати їх не розпалювати вогонь було марно, вони сміялися з мене й гулюкали вслід. Я йшов, час від часу тривожно озираючись і стежачи за їхніми діями. Ось багаття розгорілося дужче, ось вони підняли важку іржаву залізяку й понесли, дрібочучи, до вогню. Ось кинули в нього, аж іскри сипонули навсібіч, і стали чекати. Я приспішив крок, але позаду нічого страшного не відбувалося. Стояла тиша. Дорогою до школи я постукав у браму, де жив один із хлопців, загавкав пес, але ніхто не вийшов, я покричав і пішов далі. Те саме було й з другою брамою, ніхто на гуркіт і крик не з’явився. Тоді я пішов до хати старого міліціонера, що мав коня і їздив на роботу на возі або на санях. Я достукався до нього й розповів про хлопців, які знайшли стрільно. Він подивився на мене сонними очима, позіхнув і сказав: «Це що — уперше таке? Та тих снарядів уже як грибів познаходили. І нічого нікому». Потім махнув рукою й подався до хати. Так я дістався школи, не почувши вибуху. Але він був. Та про це я довідався щойно ввечері, як повернувся з уроків. Я побачив збуджену вулицю, почув плачі й голосіння. Стрільно таки вибухнуло, хоч і не відразу, вогонь погас, і вони мусили обкладати його новими галузками, одному відірвало руку й поранило очі, другому розпанахало живіт, обоє вижили. Правда, того вечора ще невідомо було, чи вони виживуть. Серед тих людей, які обговорювали подію, був і міліціонер, але ховав від мене очі, а потім непомітно ушився. Через рік його вбив копитом його ж кінь. Ненароком. А я ще довго носив у собі відчуття провини й роздумував над тим, що ще міг би зробити, аби цього не сталося, але відповіді не знаходив. Того вечора мама пригорнула мене до себе, повторюючи:«ти був з ними... ти був з ними...», але не била віником.

Тепер Рудка зникла, її пустили в каналізацію та забудували, маленька прудка річечка, у якій купатися неможливо, але можна було в очеретах наловити риби. Її смерть для мене стала несподіванкою. Здавалося, вона повинна була б вижити, як і ця оболонь, на яку наступають будівлі. Незабаром щезне й той видолинок після вирви, але я вже не хочу цього бачити, з моїх очей опадає знищений простір, укривається імлою. Бо в мене була щаслива збитошна пора, яку я згадую з солодкою тугою, коли ми бігали босими по дорогах, по травах і стерні, що цвиркала росою, і не знали, що таке кліщі. Ноги ледь не по коліна були запацькані коров’ячими пляцками. Ми були вічно замурзані, заталяпані, зі збитими колінами й ліктями, на яких запеклися струпи, але жоден струп не залишався без нашої увагими його здирали, не дочекавшись, коли відпаде сам, а коли розбивали палець на нозі до крові, чи п’ятку пробивав іржавий цвях, ми витягали його пальцями, промивали слиною, прикладали немиту розжовану бабку, замотували лопухами і повійкою та й бігли далі.

Кісточки на кулаках теж були вічно розбиті, бо ми мусили битися й розбивали їх об чужі зуби. Нігті ми обгризали, а не стригли. До перукарень не ходили, у хаті завше була напохваті машинка. Але коли до фризієрні вирушав дідусь, убравши свого старого анцуґа[10] з камізелькою і дзиґарком, ми радо його супроводжували, бо там, у фризієрні, можна було вдихати чудові припахи й слухати захоплюючі історії та плітки.

Ми жерли зелені ябка, зелений аґрест[11], зелені