Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Нарешті, після деякого часу перестрілки, фанатики почали відступати.   Ніхто не став наздоганяти. Усім вистачало. Зʼявився Змій. Він вистрілив в Бодю, що почав цілитися в нього. Кинув моторошний погляд на кожного. Продовжував наближатися до ледве дихаючого Родіона.

   — Бачу, ти зміг помститися, — забирав він у кожного зброю. — Навіть я не зміг прикінчити ту занозу. А ти...Ти справжній талант. Талант до вбивств. Якби не людська привʼязаність до близьких та принципів, ти би став найкращим найманцем, який коли-небудь ступав у Зону. Що ти робитимеш тепер? Ти виконав свій власний контракт. Що далі? Га? Кажи? — він стягнув маску та присів.

   — Не твоє діло, — пробурчав хлопець. Сили покидали його тіло. Він не чув про що говорить найманець. Чесно кажучи, йому це було зовсім до дупи. За цей час він дізнався про Змія, а точніше про Едуарда Новикова усе. Та найкраще він запамʼятав його головну слабкість. Коли його сильно злиш, він втрачає обережність. Родіон вистрілив йому точно в голову, перед цим тихо діставши ПМ з розкритої кобури. Тіло найманця повалилося на землю. Невже все скінчено? Ні, мало бути щось ще. Точно мало. І оце щось зараз стояло на даху сусідньої пʼятиповерхівки. Чоловік в темному плащі, що лише стояв та дивився. Здається, усі були під дією його ПСІ-поля, котре погрузило їх в глибокий сон. Та не його. Він встав та пішов до дверей підʼїзду. Відчинивши, Родіон повільно, ледве дихаючи та тримаючись за рану переходив з однієї сходинки на іншу. Він лишав за собою краплі крові, в очах час від часу темніло. Невже це був Темний сталкер? Невже знову не вдалося його прикінчити? Чоловіку було вже все одно. Уся його подорож сходами здавалася сном. Десь краєм ока він міг побачити кровососа, що біг, розмахуючи своїми щупальцями, прямо на нього. Він заплющував очі та продовжував іти, часу аби звертати увагу на галюцинації не було. Кожна сходинка здавалася височенною, а ноги важкими, як брила. Дах був вже близько. Сенсу здаватися не було. Він трохи постояв перед дверима. Подихав, відкашлявся. Потягнув за ручку та відчинив. Привид навіть не зрушив з місця, лише почувши прихід гостя, повернув голову, видно було лише спотворені вуста. Та Темний сталкер зовсім не відчувався ворогом, зовсім не був зле налаштованим. Він лише стояв та дивився, як до нього прямує ця воістину страшна людина, що попри усі важкі поранення й душевну втому продовжувала йти. Йти, аби дотягнутися до капюшона та скинути його. Весь цей надважкий шлях Родіон здолав, аби зараз дивитися на знайоме обличчя. На обгорілу шкіру, пусті очі з маленькими зіницями, світлі залишки волосся...Перед ним стояв спотворений Славко.

   Усе. Весь світ всередині нього перевернувся. Він почував себе папірцем, котрий просто взяли та стиснули у долоні, зробили з нього кульку та викинули. Його кращий друг. Той, хто помітив його на самотній вулиці. Той, хто благав забрати його в родину. Та той, хто завжди розумів та підтримував, не дивлячись ні на що. Обом довелося кардинально змінитися. З очей Роді пішли скупі сльози, він тримав друга за плечі та не міг повірити, що це справді відбувалося. Вуста Славка почали тремтіти. Слабким, хриплим голосом він просив вбити його. Ледве вимовляючи кожну букву, він старанно благав зробити це. Позбавити його від страждань, котрі йому приніс жорстокий експеримент. Ззаду почулися кроки. Родіон повернув свої повні болю очі на Агента.

   — Родю, треба це зробити, — казав розвідник. — Ми йому не допоможемо. Я вистрілю, а ти закінчи справу, — йому також було важко стояти. Він не став чекати та зробив постріл, що зняв зі Славка усю броню. Родіон приставив до його чола дуло пістолету. Руки помітно тремтіли. Було ще стільки речей, котрі він не встиг сказати. Та пусті очі друга хотіли смерті. Він мучився. Страшенно. Певне, через біль він навіть не впізнав того, хто перед ним. Він лише дивився дитячим поглядом, благаючи про смерть та хрипів. Пролунав вистріл. Ворони на деревах розлетілись у сторони. Лишився лише один, що невпинно, з деякою цікавістю спостерігав за усіма подіями.