Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 16.

Олеся стояла перед дзеркалом, поправляючи тонкий срібний ланцюжок біля основи шиї. Відображення дивилося на неї трохи розгублено. Вона почувалася інакше, ніж зазвичай. Це був не просто вечірній вихід. Не просто світський захід! А знакова подія!

Вона їде на бал до самого Остапа Верника! Але найбільше її хвилювало навіть не це. Поруч із нею буде Максим!

Сукня м'якими хвилями струмувала по її фігурі. Сріблясто-блакитна тканина з легким блиском підкреслювала вигини, роблячи її схожою на казкову героїню із зимової історії. Волосся, укладене легкими кучерями, падало на плечі, а ледь помітний макіяж робив очі особливо виразними.

— Ти усвідомлюєш, який ти маєш вигляд? — Тіна схрестила руки на грудях, з удаваним докором похитуючи головою. — Так і бачу, як чоловіки згортають голови.

— Не перебільшуй, — засміялася Олеся, хоча всередині приємно заворушилося тепло.

Вона ще не знала, як відреагує Максим, але чомусь їй шалено хотілося йому сподобатися.

Рівно о восьмій біля під'їзду зупинився автомобіль.

Олеся зробила крок до виходу, серце трохи прискорило ритм.

Максим чекав на неї, стоячи поруч із машиною, з недбало засунутою долонею в кишеню пальта. Темно—сірий костюм сидів на ньому бездоганно, підкреслюючи силует. Він виглядав розслабленим, але коли побачив її, помітно напружився.

Очі його ковзнули по ній уважно, не поспішаючи.

— Ти неймовірна, — сказав він після довгої паузи. І стільки в його голосі було захоплення, що дівчина раптом відчула себе тією самою героїнею казки, яку ведуть на бал.

Вона опустила погляд, намагаючись впоратися з посмішкою, але зрадницький рум'янець уже заливав її щоки.

— Ти теж нічого, — пожартувала вона, приховуючи збентеження.

Максим усміхнувся, відчинив перед нею двері машини, запрошуючи сісти.

— Я тобі подобаюся, Горобець, — сказав він з упевненістю, сідаючи поруч.

Олеся хмикнула, не відводячи погляд від усміхненого Максима, і останнє слово залишила за собою.

— Я тобі теж, пане Сапсан.

Максим заперечувати не став, лише усміхнувся, ліниво провівши пальцями по її локону.

— І що тепер будемо з цим робити?

Олеся нахилила голову, ніби роздумуючи, а потім лукаво посміхнулася:

— Думаю, нам варто подивитися, куди це нас приведе.

Максим хотів сказати: «Я навіть знаю куди», уявляючи при цьому свою спальню, але не став. Просто кивнув, погоджуючись.

***

До місця вони дісталися швидко. Бал проходив в одному з найкращих готелів міста — старовинному особняку, перетвореному на розкішний простір для світських прийомів. Високі вікна сяяли теплим світлом, а біля парадного входу снували хостес, зустрічаючи гостей. Дами у вишуканих вечірніх сукнях із хутряними накидками граціозно виходили з автомобілів, чоловіки в ідеально скроєних костюмах галантно подавали їм руки. Повітря було наповнене легким морозним холодом, змішаним з ароматами дорогих парфумів, свіжої хвої та гарячого глінтвейну, яким пригощали гостей, що прибували.

Усередині готелю панувала атмосфера витонченої розкоші. Величезна різдвяна ялинка, прикрашена кришталевими сніжинками і золотими стрічками, височіла в центрі залу, переливаючись вогниками. Під стелею висіли гірлянди, вплетені в живу зелень омели і падуба, а в кутку м'яко звучав квартет, виконуючи класичні мелодії. У руках гостей іскрилися келихи шампанського, на срібних тацях офіціанти розносили вишукані закуски.

Бал організовував меценат Остап Верник, і все тут відповідало його бездоганному смаку. Уздовж стін розташовувалися благодійні лоти — картини, ювелірні прикраси, вінтажні предмети, вторговані кошти від яких підуть на допомогу дітям з малозабезпечених сімей. Обговорювалися останні аукціонні ставки, мерехтіли діаманти у вечірньому світлі, а в повітрі витало передчуття чарівного вечора.

Олеся ступила всередину й одразу відчула, як змінилася атмосфера. Це був не просто світський раут — це був бал, де кожен погляд, кожен рух нагадував сцену зі старовинного фільму. Поруч із нею Максим виглядав так, ніби ідеально вписувався в цей світ — спокійний, упевнений, із легкою посмішкою він спостерігав за її реакцією.

— Усе добре? — Максим нахилився до неї, трохи торкаючись губами її скроні.

Олеся підняла голову, спіймавши його уважний погляд.

— Усе чудово, — відповіла вона, підбадьорливо посміхаючись.

Максим подав їй руку, і вона прийняла її без роздумів. Вони увійшли в зал, привертаючи увагу.

— Це нова супутниця пана Сапсана? — перешіптувалися гості.

Це Олеся тут була вперше, немов попелюшка, що потрапила на бал до короля. А ось Максим був тут своїм. Пан Сапсан — ім'я, що звучало в розмовах, постать, що викликала повагу, захоплення і, можливо, заздрість.

Олеся відчувала на собі оцінювальні погляди, але не дозволяла собі ні здригнутися, ні опустити голову. Вона трималася впевнено, з тим самим виразом, що мимоволі змушувало оточення гадати, хто це і чому саме вона сьогодні супутниця відомого бізнесмена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍