Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ви не знаєте, що з моїм маленьким братиком, сер? — спитав я.

Містер Омер похитав головою.

— РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат.

— Він в обіймах своєї матері, — сказав той.

— О, бідолашне малятко! Він помер?

— Киньте думати про це, ви тут нічого зробити не зможете, — мовив містер Омер. — Так. Дитинка вмерла.

По цій звістці рани мої знову роз’ятрились. Я майже не доторкнувся до сніданку, підійшов і поклав голову на інший стіл у кутку маленької кімнати. Мінні похапливо очистила цей стіл, щоб я не псував жалобних матерій своїми сльозами. Ця гарненька добродушна дівчина м’яким рухом відгорнула волосся з моїх очей. Але вона дуже раділа, що вчасно закінчила свою роботу, і так відрізнявся її настрій від мого.

Незабаром спів молотка припинився, привітний парубок пройшов через двір до кімнати. Він тримав молоток у руці, а рот його був повний цвяшків, і він мусив витягти їх звідти, перш ніж заговорити.

— Ну, Джореме, — сказав містер Омер, — як в тебе посувається робота?

— Усе гаразд, — відповів Джорем. — Зроблено, сер.

Мінні трохи зашарілась, а дві інші дівчини пересміхнулись одна з одною.

— Оце так! Ти працював при свічках учора ввечері, коли я сидів у клубі? Скажи мені? — спитав містер Омер, підморгнувши.

— Так, — відказав Джорем. — Ви ж обіцяли, що поїдемо гуляти разом, якщо закінчимо вчасно. Мінні зі мною… і ви.

— О! А я думав, що ви збираєтеся зовсім залишити мене на самоті, — сказав містер Омер і розсміявся, аж захлинувся.

— А коли ви були такі ласкаві, що пообіцяли це, — вів далі молодий чоловік, — так я і взявся до роботи гаряче, як бачите. Може, подивитесь, як воно?

— Добре, — сказав містер Омер, підводячись. — Любий мій, — він зупинився, звертаючись до мене, — чи не хотіли б ви побачити…

— Ні, батьку, — втрутилася Мінні.

— Я гадав, це йому буде приємно, моя люба, — сказав містер Омер. — Але, мабуть, ти маєш рацію.

Не знаю, як я зрозумів, що вони пішли дивитися саме на труну моєї любої матері. Я ніколи не чув, як роб­лять труну. Я ніколи не бачив труни. Але якось зрозумів, що то був за стукіт. І коли молодий чоловік увійшов, я напевно знав, що він робив перед тим.

Отже, робота була закінчена. Двоє дівчат, чиїх імен я не чув, зчистили нитки й обрізки зі свого вбрання і вийшли до крамниці прибрати її та чекати на замовників. Мінні залишилася запакувати зроблене і покласти роботу в два кошики. Вона працювала навколішках і наспівувала чудову мелодію. Джорем — я не мав сумніву, що то був її наречений — підійшов і крадькома поцілував її (він начебто зовсім не зважав на мене). Він сказав, що батько її пішов за екіпажем, а тому він мусить поспішати, щоб підготуватися до поїздки. Потім він знову вийшов. Вона поклала наперсток і ножиці в кишеню, акуратно застромила голку з чорною ниткою в блузку й жвавенько почала вбирати пальто перед дзеркалом, в якому я побачив її задоволене обличчя.

Я спостерігав усе це, сидячи за столом у кутку, спершись головою на руку й міркуючи про зовсім інші речі. Екіпаж незабаром під’їхав до крамниці, туди спочатку поклали кошики, потім посадили мене, а потім сіли ті троє. Пригадую, то було щось середнє між легким екіпажем і возом для перевезення фортепіано. Цей екіпаж був пофарбований у темний колір, запряжений чорним конем з довгим хвостом. Місця там було досить для нас усіх.

Не думаю, що будь-коли у своєму житті переживав я такі дивні почуття, як тоді, коли сидів з ними (тепер я, звичайно, мудріший) і пригадував, що в них за робота, і бачив, як радіють вони поїздці. Я не гнівався на них, скоріше я боявся їх, ніби був кинутий між істотами, з якими я зроду не мав нічого спільного. Вони були в дуже веселому гуморі. Старий сів попереду, щоб правити, а двоє молодих сіли позаду нього. Коли він звертався до них, вони нагиналися вперед і кожний зі свого боку заглядав в його масне обличчя; здавалося, вони дуже люб­лять його. Іноді вони звертались і до мене, але я зіщулився в своєму кутку, приголомшений взаємними залицяннями і жартами, хоч і не дуже шумливими, і майже дивуючись, що ніхто не карає їх за черствість серця.

Коли вони зупинилися нагодувати коней, поїсти, попити і пожартувати, я ні до чого не міг торкнутись і не порушив свій піст. А коли ми дісталися до нашого дому, я зіскочив якнайшвидше з екіпажа, щоб не бути в їхньому товаристві перед цими священними вікнами, що дивилися на мене, немов сліпі. Даремно міркував я колись, що саме змусить мене заплакати вдома — варто було лише побачити вікно кімнати моєї матері і сусіднє вікно, що за кращих часів було моїм.

Не встиг я дійти до дверей, як опинився в обіймах Пеготті. Вона ввела мене до будинку. Не могла вона стримати свого горя, побачивши мене, але незабаром опанувала себе і почала говорити пошепки, ходити навшпиньки, ніби побоюючись стурбувати померлу. Я зрозумів, що вона давно не лягала в ліжко. Вночі вона сиділа, тихо пильнуючи. Поки її бідолашна люба красуня буде поверх землі, сказала Пеготті, ніколи вона не покине її!

Містер Мердстон не звернув на мене жодної уваги, коли я ввійшов до вітальні. Він сидів біля каміна, мовчки плачучи, зігнувшись у своєму кріслі. Міс Мердстон працювала за бюро, укритим листами та паперами: вона простягла мені свої холодні кінчики пальців і залізним шепотом спитала, чи зняли з мене мірку для жалобного костюма.

— Так, — відповів я.

— А твої сорочки? — спитала міс Мердстон. — Ти їх привіз додому?

— Так, мем! Я привіз додому весь свій одяг.

То були всі слова втіхи, що їх подарувала мені її твердість. Не маю сумніву, що вона знаходила вишукане задоволення в можливості з цієї нагоди демонструвати своє так зване самовладання, свою твердість, свій здоровий глузд і весь диявольський каталог бездушних якостей. Вона особливо пишалася тим, що повернулася до справ; і тепер, коли вона все зводила до пера й чорнила, ніщо не могло зворушити її. Всю решту цього дня і потім від ранку до ночі вона сиділа за столом і захоплено дряпала твердим пером, говорила суворим шепотом, не ворушачи жодним м’язом на обличчі і не помякшуючи жодного звуку свого голосу.

Брат її іноді брався до книжки, але, як я міг побачити, ніколи не читав. Він інколи розкривав книжку й дивився в неї, ніби читаючи, але впродовж цілої години не перегортав жодного аркуша, а потім кидав її та починав походжати по кімнаті. Годину за годиною сидів я, схрестивши руки, стежив за ним і лічив його кроки. Він дуже нечасто звертався до сестри і ніколи — до мене. В усьому нерухомому будинку він здавався єдиною рухомою річчю, якщо не зважати на маятники годинників.

Цими днями перед похороном я дуже мало бачив Пеготті. Тільки проходячи сходами, я завжди знаходив її біля кімнати, де лежали моя мати зі своїм немовлям. Та ще кожної ночі приходила вона до мене