Джо Аберкромбі - На лезі клинка

останньої. Всі до останньої! — Джеленгорм насилу стримував свій захват. — Як же поталанить тому чоловікові, котрий її обкрутить! Нагадай мені, як її звати.

— Арісс, — відповів Джезаль кисло.

Всі лорди або їхні повірені із шарудінням і наріканнями вже порозсідались по місцях. Людей явилося небагато: більша частина місць зосталася незайнятою. Утім, так було майже завжди. Якби Осередок лордів справді був театром, його власники вже давно змушені були би підшуковувати нову п’єсу.

— Арісс… Арісс… — Джеленгорм зацмокав губами, ніби ім’я залишило на них солодкий присмак. — Пощастить тому чоловікові, який її вхопить.

— Так, авжеж. Пощастить.

Звісно, якщо для нього гроші важливіші за розмови. Джезаль подумав, що він би радше одружився із гувернанткою. Вона хоча би видалась йому не такою безхребетною.

До зали якраз увійшов лорд-камерґер. Він почав пробиратися до підвищення, на якому — приблизно там, де в театрі була сцена, — височів стіл для обраних. Услід за ним спішив табун секретарів і клерків у чорних мантіях, кожен з яких був так або інак навантажений важкими книгами та стосами офіційних документів. Лорд Хофф у своїй темно-червоній мантії, що лопотіла позаду, був напрочуд схожий на величного і рідкісного птаха, якого переслідувала остогидла зграя гайвороння.

— А ось і старий хрін, — прошепотів Джеленгорм, просуваючись бочком до свого місця по інший кінець столу.

Джезаль заклав руки за спину і прийняв свою звичну позу: ноги трохи розставлені в сторони, підборіддя високо задерте вгору. Він окинув поглядом солдатів, які рівномірно розтяглися вздовж вигнутої стіни, проте кожен із них, як зазвичай, стояв непорушно і був у повному обладунку. Джезаль глибоко вдихнув і налаштувався на кілька годин нелюдської нудьги.

Лорд-камерґер упав на своє високе крісло і наказав налити вина. Секретарі зайняли свої позиції навколо нього, залишивши місце в центрі для короля, котрий, як повелося, був відсутнім. Зашурхотіли папери, затріщали гросбухи, у чорнильницях закалатали нагострені пера. До столу підійшов спікер і вдарив посохом об підлогу, закликаючи до тиші. Шепіт шляхтичів, їхніх повірених та кількох присутніх у галереї для публіки поступово стих, й у величезній залі запала тиша.

Спікер випнув груди.

— Дане засідання, — почав він повільним, урочистим тоном, так ніби зачитував надгробне слово на похороні, — Відкритої Ради Союзу… — Він зробив надміру тривалу і багатозначну паузу. Лорд-камерґер сердито зиркнув на нього, але ніхто не міг відняти у спікера його мить слави. Він змусив усіх зачекати ще одну мить, перш ніж завершити: — …оголошується відкритим!

— Дякую, — кисло сказав Хофф. — Якщо мені не зраджує пам’ять, перед обідом ми збиралися заслухати повідомлення від лорд-губернатора Дагоски.

Голос Хоффа супроводжувало шкрябання пер двох клерків, які записували кожне його слово. Під високим куполом зали легке відлуння пер зливалося з відлунням його слів.

Літній чоловіку першому ряду поряд із Джезалем силувано підвівся на ноги, стискаючи в тремтячих руках кілька паперів.

— Слово у Відкритій Раді, — забубонів спікер так монотонно, як тільки міг собі дозволити, — надається Рашу дан Тюелю, довіреному представнику Занд дан Вурмса, лорд-губернатора Дагоски!

— Дякую, сер.

Ламкий, хрипливий голос Тюеля зовсім губився у широкій залі. Він ледь долинав до Джезаля, хоч той стояв всього за десять кроків.

— Шановні мілорди… — почав він.

— Голосніше! — гукнув хтось із задніх рядів.

Залою прокотився сміх. Старий прокашлявся і спробував ще раз.

— Шановні мілорди, я прибув до вас із терміновим повідомленням від лорд-губернатора Дагоски. — Його голос знову стих до ледь чутного шепоту, при цьому кожне слово супроводжувалося невпинним шкрябанням пер. З галереї для публіки почав ширитися гомін, і слухати старого стало ще складніше. — З кожним днем зростає загроза, яку становить імператор Гуркула для цього великого міста.

Десь із глибини зали почулися слабкі несхвальні вигуки представників Енґлії, але більшість членів ради просто нудьгувала.

— Напади на судна, цькування торговців і демонстрації сили за нашими стінами змусили лорд-губернатора відправити мене…

— От нам пощастило! — вигукнув хтось із зали.

Прокотилася ще одна хвилю сміху, цього разу трохи голосніша.

— Наше місто лежить на вузенькому півострові, — повів далі старий, силкуючись перекричати дедалі сильніший шум, — з’єднаному із землями наших затятих ворогів, гурків, і відділеному від Міддерланду сотнями ліг[5] морської води! Наша оборона значно слабша, аніж мала би бути! Лорд-губернатор гостро потребує коштів…

При згадці коштів у залі миттєво здійнявся галас. Губи Тюеля продовжували рухатися, але тепер розібрати його слова було неможливо. Лорд-камерґер спохмурнів і зробив ковток зі свого кубка. Найдальший від Джезаля клерк відклав перо і тер очі брудними від чорнила пальцями. Натомість найближчий клерк якраз дописав рядок. Джезаль витягнув шию, щоб роздивитися написане. Там було лише три слова:

«Тут почали кричати».

Спікер загупав посохом по плитках підлоги з виразом надзвичайного самовдоволення. Коли гул врешті стих, на Тюеля саме напав кашель. Він спробував щось сказати, проте не зміг, тож просто махнув рукою і, весь побуряковілий, повернувся на своє місце, де сусід поплескав його по спині.

— Дозвольте, лорд-камерґере? — зриваючись зі свого місця, вигукнув вишуканий молодик у першому ряду по інший бік зали. Знову зашкрябали пера. — Мені здається…

— Слово у Відкритій Раді, — втрутився Спікер, — надається Херселу дан Міду, третьому сину і довіреному представнику Федора дан Міда, лорд-губернатора Енґлії!

— Мені здається, — продовжив вродливий молодик, лише трохи роздратований втручанням, — що наші друзі з Півдня без кінця очікують повномасштабного нападу Імператора! — Тепер невдоволені голоси здійнялися в іншому кінці зали. — Нападу, якому не судилося відбутись! Ми ж розгромили гурків всього кілька років тому, чи не так? Може, мені зраджує пам’ять? — Ґвалт зробився голоснішим. — Це панікерство є джерелом неприйнятного виснаження ресурсів Союзу! — Він перейшов на крик, щоб його всі чули. — У нас, в Енґлії, довжелезний кордон і всього жменька солдатів, причому загроза з боку Бетода і його північан цілком реальна! Якщо комусь і потрібні кошти…

Зала вмить загула з новою силою. Крізь галас заледве можна було розчути вигуки: «Правильно!», «Дурниці!», «Правда!» і «Брехня!». Кілька речників зірвалися на ноги. Декотрі завзято кивали на підтримку сказаного, інші нестямно хитали головою на знак незгоди. Решта позіхала і ловила гав.

Джезаль помітив одного чоловіка у центрі задніх рядів, котрий узагалі заснув і міг з хвилину на хвилину впасти на коліна своєму сусіду.

Він підняв очі і обвів поглядом обличчя, які вишикувалися вздовж перил галереї для публіки. У грудях якось дивно защеміло. Зверху стояла і дивилася прямо на нього Арді Вест. Коли їхні погляди зустрілись, вона усміхнулася і помахала йому рукою. Джезаль і собі заусміхався та вже почав було дерти руку, щоб помахати їй у відповідь, коли раптом згадав, де знаходиться.