Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Що то там блиснуло жовтим кольором? Я інстинктивно штурхнула незрозумілий предмет ногою і побачила, що він залетів під камінь коло краю стіни. Тим часом драйтли, усвідомивши, що моя зброя якимось дивовижним чином завдає їм шкоди, нарешті второпали, що справи в них кепські і треба “робити ноги”. Але виявилося занадто пізно. Це вже не зупинити. Це вже сталося. Всього дві серії ударів. Голова одного з драйтлів покотилася по каменю, а іншому я пробила кам’яне серце. Одразу чорнота, що з’єднує всі їх камінчики до купи, починаючи з фаланг пальців і далі між пальцями і долонею, між долонею та зап’ястком і так далі, почала всмоктуватися вже мертвим тілом драйтла. Каміння розсипалося на моїх очах. Я вперше бачила, як помирає кам’яний драйтл у своєму бойовому стані. Двох супротивників було повалено. Один десь внизу. Ще троє зверху.

Я розвела руки в різні сторони. Драйтли почали озиратися. Чому? Вони теж чули той звук. Але ще не знали, що то таке. Що ж, скоро дізнаються.

Лиш коли десятки каменів великих і не дуже піднялися над нашими головами, виринаючи з туману та затуляючи собою непохитне світле небо, вони зрозуміли, що відбувається щось погане для них. В наступну мить всі ці шматки стін і всього іншого, що я змогла відчути і підняти вгору, з величезною швидкістю влетіли в драйтлів, розбиваючи їх зі страшними звуками. В основному я цілила в голову.

Через декілька секунд все затихло. Лиш гори каміння. Що мені лишалося? Пройти і добити драйтлів, що ще не встигли оговтатися своєю гаддаре, яка тепер грала для мене новими барвами.

Моя гаддаре не знала жалю. Я з захватом дивилася на її красу і могутність. Стільки часу у мене в руках був такий потужний артефакт, а я і не знала?

Я озирнулася. Ворогів не видно. Лиш каміння. Все в камінні. І Анаіс посеред всього цього хаосу. Руки її світилися зеленим яскравим світлом, значно яскравішим, ніж повинно бути. Сильна Відьма. Я й так це знала.

Звичайно, першою справою вона поправила собі обличчя. І досить непогано, хоча робила це нашвидкуруч. Шматки шкіри, що ще не відірвалися, вклала на потрібне місце. Нову шкіру швидко нарощувала. А вже потім вона зцілила собі ногу. І руку.

Я мовчки чекала, доки Відьма приведе себе до ладу.

- Що ти тут робиш? - запитала я крижаним голосом.

- А тобі навіщо це знати? - таким же тоном відповіла Відьма і трохи помовчала, схиливши голову. - Дія не завжди призводить до бажаного результату. - з якоюсь гіркотою в голосі вимовила Химерниця.

- Але до бажаного результату може призвести лише дія.

Знову продовжила я її фразу. І тут я зрозуміла свою помилку. Навіщо я то сказала??

Очі Анаіс набули округлої форми. Відкритий рот і стільки запитань у погляді.

- Ти знаєш Марі-Лор? - питання, яке ледь мене не вбило.

Мені здалося, що водночас підскочила земля і впало небо. А я опинилася між ними.

Що я могла відповісти? Отож бо. Тому й стояла просто мовчки.

Анаіс усміхнулася і схилила голову. І чому вона так радіє? Мало людей у світі знають цей вислів? Та тисячі! А, може, й більше! Чому серед усіх імен вона згадала лише те саме?

- Тобі сонце голову напекло. Чи так відобразилася на тобі втрата половини обличчя.

Занадто багато подій як для одного дня.

Я розвернулася.

- Як тебе знайти?

- Якщо хочеш жити, краще не роби цього. - жорстко відповіла я.

Я зістрибнула вниз. Шукач, Рівновага, Біла Відьма. Привид Марі-Лор, що переслідує мене і нагадує про себе за кожним рогом. Що це за клеймо на мені? Чому мені не можна бути просто Спенадей? А ще та Нефтіс не давала мені спокою…

Позаду я відчула Відьму в бойовій формі. Стріли.

Вони впилися в камінь по обидва боки від моєї голови. Десь сантиметрів по десять з кожного боку. Доволі небезпечні постріли. Повільно обернувшись, я помітила, як в повітрі рухається Анаіс Безорд. Щити під ногами у неї змінювали один одного. Всі з’являлися і щезали. Окрім останнього. Відьма так і залишилася на ньому стояти на висоті півметра над землею. Химерниця розвела руки в різні сторони. З краплин круг її зап’ясток почали формуватися два довгі і широкі силові мечі.

- Дісталося тобі сильніше, ніж я думала. - сказала я голосно, похитавши головою. Ну, і міцніше стискаючи гаддаре.

- Подивимося, з якого тіста ти зроблена. - крізь зуби вимовила Анаіс.

Як ви думаєте, як саме вона на мене напала? Випустила стріли? Ні? Може, кинула в мене мечі? Чи побігла, як оскаженіла, в атаку? Ще будуть варіанти? О, забула запропонувати ще виклик Химер. Я можу ще пару способів назвати, але ні один з них не буде правильним.

Відьма полетіла на мене!

Просто полетіла!

На тому клятому синьому щиті.

Що це ще за штуки такі відбуваються? Де поділися ті старі добрі Відьми з їх химерами?

Я вивернулася від двох ударів, що з повітря завдала Анаіс. Відьма пролетіла повз мене, граційно розвернулася в повітрі і готувалася до другого нападу.

Одним помахом руки я створила собі щит і заскочила на нього. Противниця тільки посміхнулася. Вона знову полетіла на мене! Куди штовхати той щит? На себе? Чи від себе? Як вона це робить? Я легко жбурнула у Відьму декілька щитів, щоб відволікти її від себе. Ну, ще химеру створила, щоб вже точно мати трохи часу.

Анаіс впоралася зі щитами, а от з химерою битися не стала. Просто піднялася вище з тією свою посмішкою-викликом. Я, як якась дурепа, все так і стояла не нерухомому щиті. Може, я не в тій крамниці їх купую? Безорд тим часом вивернулася на фоні неба. І… І я зрозуміла. Але навіщо вона робила той фінт? Навіщо?

Схоже, що між стрілами та щитом ще більше спільного, ніж я вважала до того. Стріли, то силові лінії, як і щит. Якщо я можу посилати стріли у будь-якому напрямку, то…

Різко злетівши вертикально вгору метра на три, я припала руками до свого щита і зупинилася в повітрі.

- Така доросла, а боїшся висоти? - глузливим тоном звернулася до мене Анаіс.