Агата Крісті - І не лишилось жодного

лежало просто на землі – рівно й акуратно. Значить, можна стверджувати напевно: після того, як Армстронґ помер, на острові залишався ще хтось живий.

Він помовчав, а потім продовжив:

– Тож виходить – тільки що саме? Ось ситуація на ранок одинадцятого. Армстронґ «зник» (потонув). Залишається троє людей: Ломбард, Блор і Віра Клейторн. Ломбарда застрелили. Його тіло знайшли на березі моря – поруч із Армстронґом. Віру Клейторн виявили повішеною у своїй спальні. Тіло Блора лежало на терасі. Його голова була розчавлена важким мармуровим годинником, який, цілком розумно припустити, упав на нього з вікна.

Помічник комісара різко спитав:

– З чийого вікна?

– З вікна Віри Клейторн. Тепер, сер, розгляньмо кожен із цих випадків окремо. Спочатку Філіп Ломбард. Припустимо, він штовхнув на Блора цю брилу мармуру – потім він накачав Віру Клейторн наркотиками й повісив її. Нарешті, він спустився до моря і застрелився. Але якщо так, то хто забрав його револьвер? Оскільки револьвер знайшли в будинку біля самих дверей на сходах біля кімнати Ворґрейва.

Помічник комісара спитав:

– На ньому були якісь відбитки?

– Так, сер, Віри Клейторн.

– Але, Боже мій, значить…

– Я знаю сер, що ви хочете сказати. Що це Віра Клейторн. Вона застрелила Ломбарда, занесла револьвер у будинок, кинула мармурову брилу на Блора, а потім повісилася. І це цілком нормально – до певного моменту. У її спальні є стілець і на його сидінні сліди водоростей так само, як на її взутті. Видається, ніби вона стояла на стільці, поправила на шиї мотузку й відкинула стілець. Але стілець не був перекинутий. Він, як і всі інші стільці, акуратно стояв біля стіни. Це було зроблено після смерті Віри Клейторн, і зробив це хтось інший.

Отож, залишається Блор, і якщо ви скажете, що застреливши Ломбарда й змусивши Віру Клейторн повіситися, він вийшов і потягнув на себе велику брилу мармуру, прив’язавши до неї мотузку чи щось подібне – ну, я просто не повірю. Чоловіки не покінчують життя самогубством, і Блор був не таким чоловіком. Ми знали Блора, і він не був тією людиною, якій можна приписати прагнення до абстрактної справедливості.

Помічник комісара погодився з цим.

Інспектор Мейн продовжував:

– І тому, сер, на острові був ще хтось. Хтось, хто змився, закінчивши справу. Але де він був увесь час – і куди він подівся? У Стіклгевені люди повністю впевнені, що ніхто не міг покинути острів до того, як туди потрапив рятувальний човен. Але в такому разі…

Він замовк.

Помічник комісара сказав:

– У такому разі… – Він зітхнув, похитав головою, нахилився вперед: – Але в такому разі, хто ж їх убив?

Рукопис, відправлений у Скотленд-Ярд капітаном риболовецького траулера «Емма Джейн»

З ранньої юності я усвідомив, що в мені безліч протиріч. Для початку, у мене була невиправно романтична уява. Звичай кидати в море пляшку з важливими документами завжди захоплював мене малого, коли я читав пригодницькі історії. Це й досі захоплює мене – тому я це й роблю – пишу свою сповідь, а потім вкладу її в пляшку, закоркую та кину в море. Підозрюю, що шанс знайти моє зізнання буде один до ста, – і тоді (або я собі лещу?) досі нерозгадана таємниця вбивства буде пояснена.

Окрім моєї романтичної фантазії, у мене є й інші риси. Я отримую своєрідне садистське задоволення, коли я бачу чи спричиняю смерть. Я пам’ятаю експерименти з осами – з різними садовими шкідниками… З раннього віку я вже дуже добре знав, що таке жага вбивати.

Але пліч-о-пліч із цим ішла інша суперечлива риса – сильне почуття справедливості. Мені неприємно, що невинна людина або істота страждатиме чи помре через якісь мої вчинки. Я завжди був переконаний, що право має превалювати.

Це можна зрозуміти – думаю, психолог зрозумів би – що через свій психічний стан я обрав право своєю професією. Професія правника задовольняла майже всі мої інстинкти.

Злочин і покарання завжди мене приваблювали. Мені подобається читати різноманітні детективи і трилери. Для власної розваги я вигадував найвитонченіші способи скоєння вбивства.

Коли свого часу я став головувати в суді, то мій інший таємний інстинкт отримав стимул для розвитку. Для мене було найбільшою насолодою дивитися, як мерзенний злочинець звивається на лаві, страждає від жахливих мук, як повільно і неспішно наближається його покарання. Зауважте, я не відчував жодного задоволення, коли бачив там невинну людину. Принаймні двічі я зупиняв процес, коли, на мій погляд, обвинувачений був однозначно не винен, переконував присяжних, що доказів немає. Однак, завдяки справедливості та ефективності нашої поліції, більшість обвинувачених, які потрапляли на лаву підсудних за вбивство, були винні.

Тут я скажу, що такий випадок трапився з чоловіком на ім’я Едвард Сетон. Його зовнішність і манери вводили в оману, тож він справив гарне враження на присяжних. Але не лише докази, які були переконливі, хоч і не кричущі, а й мої знання злочинців без усякого сумніву казали мені, що цей чоловік дійсно скоїв злочин, у якому його звинувачують, – звіряче вбивство жінки в літах, яка йому довіряла.

У мене репутація судді-ката, але незаслужено. Я завжди був суворо справедливий і педантичний у своєму заключному слові.

Я просто намагався уберегти суд присяжних від психологічного впливу закликів деяких наших надто емоційних адвокатів. Я звертав їхню увагу на фактичні докази.

Останні кілька років я помітив у собі зміни, я втрачав контроль, прагнув діяти, а не судити.

Я хотів – зізнаюся відверто – сам скоїти вбивство. Я сприйняв це, як бажання митця виразити себе! Я був, або міг бути, митцем у сфері злочину! Моя уява, строго стримана моєю професією, таємно набувала колосальної сили.

Я мушу, мушу, мушу скоїти вбивство! І більше того, це має бути незвичне вбивство! Це повинен бути фантастичний злочин, щось особливе, щось надзвичайне! У цьому плані, думаю, у мене досі залишилась моя підліткова уява.

Я хотів щось театральне, неможливе!

Я хотів убити… Так, я хотів убити…

Але… безглуздя, як це декому може видатись, однак мене стримувало, мені заважало моє природжене відчуття справедливості. Невинні не повинні постраждати.

А тоді, цілком несподівано, у мене виникла ідея, – її породила випадкова фраза, кинута під час невимушеної розмови. Я говорив із лікарем – якимось звичайним непримітним лікарем загальної практики. Він побіжно згадав, як часто скоюють вбивства, проти яких закон безсилий.

І він навів конкретний випадок – стара леді, його пацієнтка, яка нещодавно померла. Він був переконаний: смерть настала в результаті того, що подружня пара не дала їй приписані ліки. Ці двоє отримали значну вигоду від її смерті. Такі випадки, пояснив він, було абсолютно неможливо довести, але він все-таки був упевнений у своєму переконанні. Він додав, що постійно відбувається багато подібних випадків – умисні вбивства – і все абсолютно поза межею досяжності закону.

Це був початок всього. Я дуже чітко побачив свій шлях. І я вирішив скоїти не просто одне вбивство, а великомасштабне вбивство.

Я згадав дитячий вірш зі свого дитинства – лічилку про десятьох маленьких солдатиків. Коли мені було два роки, він зачаровував мене: невблаганне зменшення, відчуття неминучості.

Я почав таємно підбирати жертв…

Не буду вдаватися в деталі, як я це зробив. У мене була певна стратегія розмови, яку я використав