Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

Чарльза. – Ви додали туди води, але якби то був нікотин…

– Уявімо, що це нікотин. – Пуаро обережно торк нувся келиха носком. – На вашу думку, взявши склянку на експертизу, поліція знайшла б там нікотин?

– Звісно.

Детектив м’яко похитав головою.

– А от і ні. Там не знайдуть і натяку на нікотин.

Усі витріщилися на нього.

– Розумієте, – усміхнувся чоловічок, – це не той келих, з якого пив сер Чарльз. – Винувато всміхаючись, він дістав склянку з кишені фраку. – Ось він.

Пуаро вів далі:

– Це, бачте, головна засада всіх фокусів: увага не може бути в двох місцях одночасно. Щоб мій фокус удався, мені треба було, щоб ваша увага була зайнята чимось іншим. Ну, тут іще й психологічний момент. Коли сер Чарльз звалився замертво, всі присутні дивилися на нього. Всі хотіли підійти поближче, і ніхто, взагалі ніхто, не дивився на Еркюля Пуаро. Якраз у цей момент, поки ніхто не бачив, я і поміняв келихи…

Розумієте, я просто перевіряю свою теорію… Такий самий момент був і у «Воронячому гнізді», і в Мелфортському абатстві – саме тому в склянках нічого не знайшли…

Еґґ вигукнула:

– І хто ж підмінив келихи?

Дивлячись на неї, детектив відказав:

– Це нам і доведеться з’ясувати…

– То ви не знаєте?

Пуаро стенув плечима.

Гості почали розгублено збиратися додому.

Поводилися вони досить холодно. Вони почувалися ошуканими.

Пуаро затримав їх, піднявши руку догори.

– Дуже прошу, ще секунду! Я маю сказати одну річ. Так, сьогодні ми розіграли комедію. Але якби все було по-справжньому, вона могла б стати трагедією. За певних умов убивця може завдати третього удару… Звертаюся до всіх присутніх. Якщо комусь відомо щось пов’язане з цими убивствами, будь ласка, повідомте про це зараз же. На цьому етапі мовчання може бути вкрай небезпечним – смертельно небезпечним. Тож я прошу ще раз – якщо комусь щось відомо, скажіть про це тепер…

Серові Чарльзу здалося, що Пуаро звертається до міс Віллз. Якщо так – даремно. Ніхто нічого не сказав.

Детектив зітхнув. Опустив руку.

– Що ж, хай так. Я вас попередив. Більше я нічого не можу вдіяти. Пам’ятайте: мовчати небезпечно.

Але і тепер ніхто нічого не сказав.

Гості незграбно розійшлися.

Еґґ, сер Чарльз і містер Саттертвейт залишилися.

Дівчина ще не вибачила бельгійцеві. Вона сиділа дуже прямо, на щоках палав рум’янець, в очах мерехтіла лють. Вона намагалася не дивитися на сера Чарльза.

– Майстерний трюк, Пуаро, – схвально сказав актор.

– Неймовірно, – посміюючись, підтримав містер Саттертвейт. – Важко повірити, що я не помітив, як ви підмінили келих.

– Ось чому, – пояснив чоловічок, – я не міг нікого попередити. – Експеримент міг вдатися лише за умови, що ніхто нічого не знав.

– Ви лише заради цього все це затіяли – перевірити, чи можна непомітно поміняти келихи?

– Ну, не лише. В мене була ще одна мета.

– І яка ж?

– Я хотів поспостерігати за реакцією однієї людини на смерть сера Чарльза.

– І якої ж? – різко запитала Еґґ.

– А, це мій секрет.

– І вам вдалося відстежувати реакцію? – поцікавився містер Саттертвейт.

– Так.

– І?

Пуаро не відповідав. Лише похитав головою.

– Ви не скажете нам, що побачили?

Чоловічок повільно відказав:

– Я побачив неприховане здивування…

Еґґ зойкнула.

– То ви хочете сказати, – запитала вона, – що викрили вбивцю?

– Можна й так сказати, якщо вам цього дуже хочеться, мадемуазель.

– Але тоді виходить, що ви знаєте все?

Пуаро похитав головою.

– Ні, навпаки. Я взагалі нічого не знаю. Бо, розумієте, я не знаю, чому вбили Стівена Беббінґтона… А це ж основне – мотив.

У двері постукали, і до кімнати зайшов служка, простягнувши телеграму на таці. Бельгієць відкрив її. Змінився на обличчі. Передав телеграму серові Чарльзу. Еґґ прочитала її вголос, зазирнувши тому через плече.

Приїжджайте терміново. Я знаю дещо важливе про смерть Бартолом’ю Стренджа. Марґарет Рашбріджер.

– Місіс де Рашбріджер! – вигукнув сер Чарльз. – Отже, ми мали рацію. Вона має стосунок до цієї справи.

Розділ дванадцятий

День у Ґіллінґу

Одразу ж розгорілася дискусія. Дістали залізничний довідник. Вирішили, що краще їхати ранковим потягом, ніж автомобілем.

– Нарешті, – промовив сер Чарльз, – роз в’яжемо цю частину задачі.

– На вашу думку, яке в неї вирішення? – запитала Еґґ.

– Навіть не уявляю. Але воно має прояснити справу Беббінґтона. Якщо Толлі зібрав усіх тих людей з певною метою – а я відчуваю, що саме так і було, – тоді сюрприз, про який він говорив, має бути якось пов’язаний із цією Рашбріджер. Думаю, можна виходити з цього, чи не так, мсьє Пуаро?

Детектив задумливо похитав головою.

– Ця телеграма все ускладнює, – пробурмотів він. – Але ми мусимо діяти швидко – надзвичайно швидко.

Містер Саттертвейт не розумів чому, але чемно погодився.

– Звісно, ми поїдемо першим ранковим потягом. Ем, тобто чи всім нам треба їхати?

– Ми з сером Чарльзом планували їхати в Ґіллінґ, – повідомила Еґґ.

– Це можна відкласти, – сказав сер Чарльз.

– Не думаю, що нам треба щось відкладати, – заперечила дівчина. – Нам не обов’язково їхати в Йоркшир усім разом. Це абсурд. Нащо вирушати цілим натовпом? Мсьє Пуаро й містер Саттертвейт їдуть у Йоркшир, а ми з сером Чарльзом – в Ґіллінґ.

– Мені було б цікавіше розібратися в справі цієї Рашбріджер, – зізнався актор якось трохи тужливо. – Розумієте, це я говорив зі старшою медсестрою, я, так би мовити, це розпочав.

– Тому вам краще триматися осторонь, – відповіла на це Еґґ. – Ви обдурили старшу медсестру, і місіс де Рашбріджер, прийшовши до тями, побачить у вас запеклого брехуна. Набагато важливіше, щоб ви поїхали в Ґіллінґ. Мати міс Мілрей говоритиме з вами більш охоче, ніж з іншими. Її донька працює на вас, тож вона вам довіриться.

Сер Чарльз поглянув в обличчя Еґґ, захоплене, осяйне.

– Я поїду в Ґіллінґ, – врешті погодився він. – Гадаю, ви маєте рацію.

– Я знаю, що маю рацію, – сказала дівчина.

– На мою думку, це чудовий план, – швидко промовив Пуаро. – Як каже мадемуазель, сер Чарльз – найкращий кандидат для розмови з матір’ю міс Мілрей. Хтозна, а раптом ви дізнаєтеся від неї щось навіть важливіше, ніж ми в Йоркширі?

Так і зробили. Наступного ранку Картрайт заїхав за Еґґ на своїй машині о дев’ятій сорок п’ять. В цей час Пуаро із Саттертвейтом вже їхали потягом із Лондона.

Стояв чудовий, свіжий, трохи морозний ранок. Подорожуючи на південь від Темзи, сер Чарльз знайшов чимало способів скоротити шлях, і, петляючи на цих дорогах, Еґґ почувалася піднесено.

Однак нарешті вони виїхали на гладеньке Фолкстонське шосе, де можна було розігнатися.