Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— поспіхом відповіла я. Клятий Локвуд! Наступного разу нехай сам відвертає увагу господарів! — На все добре. — Я рушила до дверей.

— Зачекайте, — втрутилась пані Вінкмен. — Вас було двоє. Де другий?

— Ой, він уже, мабуть, пішов, — мовила я. — Він так засоромився, коли я розсипала гроші...

— Я не чула, як зачинилися двері!

Джуліус Вінкмен озирнувся. Шия в нього була така товста, що йому довелось обернутись усім тілом. Тоді всміхнувся. В його обличчі було щось химерно-жіноче, до чого аж ніяк не пасували густі волосся й щетина.

— Зачекаймо тридцять-сорок секунд, — сказав він. — А тоді побачимо.

Я збентежилась:

— Не розумію...

— Поглянь на її руку, тату! — несподівано мовив хлопчисько. — На її праву руку!

Це вже геть спантеличило мене:

— Вам потрібні ці гроші?

— Не гроші, — пояснив Джуліус Вінкмен, — а ваша рука. Молодець, Леопольде... Ану, покажи мені руку, мала брехунко, інакше я її тобі виверну!

Поза шкірою в мене пробіг мороз. Я без жодного слова простягла руку. Він узяв мою долоню й потримав її: його м’який дотик неабияк мене вразив. Далі він трохи поправив пенсне й нахилився нижче. А другу руку, вільну, легенько поклав поверх моєї долоні.

— Я так і думав, — сказав він. — Агент!

— Я ж казав тобі, тату! — заторохтів хлопчина. — Я ж казав тобі!

Я відчула, як на очі навертаються сльози. Шаленим зусиллям волі я зупинила їх. Так, я агент! І їм не залякати мене! Я висмикнула руку:

— Не розумію, про що це ви! Я просто проходила повз вашу дурну крамницю й зазирнула всередину. А ви чомусь на мене визвірились! Облиште мене!

— Актриса з тебе нікудишня, — зауважив Вінкмен. — Та навіть якби ти була театральним генієм, твоя рука все одно виказала б тебе. Ніхто, крім агентів, не має двох мозолів на долоні. Це сліди рапіри. Без тренувань, звичайно, вам не можна, отож ви увесь час і займаєтесь цим штриканням. Хіба ти про це не подумала? А тепер зачекаємо на твого дружка. — Він позирнув на годинник, що виблискував на волохатому зап’ястку. — Гадаю, зараз він буде тут...

За завіскою спалахнуло світло й пролунав крик болю. Через кілька секунд завіска ворухнулась, і з-за неї вийшов Локвуд — блідий, скривлений, стиснувши пальці правої руки. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, він поволі підійшов до подружжя Вінкменів.

— Мушу сказати, що ви не дуже ввічливі з гостями, — зазначив він. — Я просто оглядав оту вашу маленьку кімнатку, аж раптом мене вдарило електрикою...

— Дурні діти грають у дурні ігри, — так само лагідно промовив Джуліус Вінкмен. — Що тебе там зацікавило, хлопче? Бюро чи сейф?

Локвуд відгорнув назад волосся:

— Сейф.

— До нього під’єднано невеличкий електрошокер — навмисне для тих, хто про це не знає. Той самий механізм і в бюро. Але ти просто змарнував час, там немає нічого цікавого. Ну, хто ж ви такі й на кого працюєте?

Я не відповіла нічого. Локвуд поглянув на господарів з такою зневагою, як це тільки може зробити хлопець у літніх шортах і з попеченою рукою.

Пані Вінкмен хитнула головою. Ставши перед вікном і затуливши собою світло, вона немовби виросла ще більше:

— Замкнути двері, Джуліусе?

— Поріж їх на шматки, тату! — озвався хлопчисько.

— Не треба, мої любі, — Вінкмен глянув на нас. Усмішка досі сяяла на його обличчі, проте очі під довгими віями спалахнули жорстокістю. — Мені байдуже, хто ви такі. Це не має значення. Я здогадуюсь, чого вам треба, але ви нічого не дістанете. Зараз я дещо скажу вам. У мене тут є захист проти людей, яких я не хочу бачити. Електрошок — лише його частина його, що підходить тільки для світлої пори. А якби в когось вистачило дуру влізти сюди вночі, я застосував би інші, серйозніші засоби. Часом мої вороги помирають раніше, ніж я встигну підійти до дверей. Зрозуміло?

Локвуд кивнув:

— Цілком зрозуміло. Ходімо, Сьюзі.

— Ні, — заперечив Джуліус Вінкмен. — Ба ні. Просто так ви звідси не підете.

Ведмежі лабети схопили мене за руку, а Локвуда — за комір. Без жодних зусиль Вінкмен потяг нас за собою. Тримав він нас міцно: я аж скрикнула з болю. Локвуд намагався пручатись, однак даремно.

— Погляньте на себе! — провадив Вінкмен. — Без вашого дурного знаряддя й цяцькованих рапір ви — просто шмаркачі. Шмаркачі! Для першого разу я вас прощаю. Наступного разу так легко не відбудетесь! Леопольде, двері!

Хлопчина скочив уперед і штовхнув двері. Світло вдарило нам в обличчя, дзвіночок лагідно дзеленькнув. Джуліус Вінкмен підняв мене й викинув надвір. Руку пронизало болем; я тяжко впала на коліна. За мить біля мене приземлився Локвуд, якому господар дав стусана ззаду. Я почула, як за нами повільно, але рішуче зачиняється вхід до антикварної крамниці Вінкмена.

14

Через годину двоє побитих юних туристів повернулись додому. Проплентавшись через браму, ми опинились на доріжці, викладеній побитою залізною плиткою, — в нас досі не доходили руки відремонтувати її. Поки Локвуд шукав ключі, я втомлено притулилася до стіни.

— Що в тебе з рукою? — запитала я.

— Погано.

— А зі спиною?

— Ще гірше.

— Все пройшло не дуже вдало, авжеж?

Локвуд нарешті відчинив двері.

— Я хотів подивитись, що там у нього в кімнаті. Хтозна, може, дзеркало виявилося б саме там. Але там лежали тільки спортивні газети, бухгалтерські книги і якісь недороблені дерев’яні штучки — їх, мабуть, майструє його красень-синочок. Ні, Вінкмен ховає небезпечні речі десь в іншому місці, — він зітхнув і підтягнув свої широченні шорти, проходячи передпокій. — Проте я все одно вважаю, що цей день ми не змарнували. Принаймні побачили на власні очі, що за чолов’яга цей пан Вінкмен і чого він вартий. Сподіваюсь, однак, що Джорджеві пощастило більше...

— Авжеж!

Локвуд штовхнув двері в кухню. Там за столом у чудовому гуморі сидів Джордж, із рота в якого стирчали олівець і скоринка хліба. Побачивши нас, він вирячив очі:

— Ти диви! Оце так шорти, Локвуде! Ти в них літати, часом, не вчишся? Тебе ж от-от вітром підхопить!

Локвуд мовчки стояв на дверях, понуро оглядаючи