Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

class="p1">— Краще йдіть на Коптик-стріт. Там продається багато дешевих сувенірів, — відказала жінка. — Там ви знайдете щось більше до свого... — Вона не закінчила фрази.

— Дякуємо. Ми ж не збираємось нічого купувати, Сьюзі?

— Ні, — реготнула я, гучно смокчучи напій через соломинку.

Ми далі поодинці тинялись крамницею, розглядаючи речі. Я виявила, що з торговельної зали було два виходи: двері за прилавком, що вели до жилих кімнат (у вузькому коридорі було видно вицвілий перський килим і чорно-білі фотографії на стіні), і прохід за чорною завіскою. Там досі хтось був — я чула звідти шурхіт паперів і чиєсь пирхання.

До того ж, як і завжди, я напружила свій внутрішній слух. Звідти лунав слабенький шум — ні, навіть не шум, а ледве чутний, притлумлений звук, що ніби жадав звільнитись. Що це — дзеркало? Я пригадала шум на кладовищі — ніби дзижчання незліченних мух. Цей звук був не зовсім такий. Хай там що це — воно дуже близько...

Ми з Локвудом зустрілись у кутку, далі від завіски. Ми перезирнулись. Локвуд, не сказавши ні слова, показав мені непомітно для жінки за прилавком три пальці. Цей код ми опрацювали заздалегідь: один палець — ходімо геть, два пальці — він щось знайшов, три пальці — треба відвернути увагу.

Три пальці! Мені треба починати виставу. Локвуд підморгнув і подався в інший бік зали.

Я поглянула на жінку. Клаптик у її руці ковзав, ковзав, ковзав по статуетці...

Моя рука мимоволі опинилась у кишені спідниці.

Дивна річ: скільки шарварку може наробити десяток монет, що впав на дерев’яну підлогу! Несподіваний брязкіт, гучний передзвін... Я навіть сама перелякалась.

Монети покотились під столи, під ніжки стільців, під постаменти скульптур. Жінка за прилавком підняла голову:

— Що там таке?

— Мої гроші! Розірвалась кишеня!

Не чекаючи відповіді, я незграбно полізла під найближчий столик. Підставки для прикрас, що стояли на ньому, захитались. Шукаючи монети, я ледве протиснулась між двома африканськими статуями птахів, схожих на фламінго, — цибатих, носатих і головатих. Голови цих статуй захитались наді мною.

— Припини! Негайно вилазь! — вигукнула жінка, вискочивши з-за прилавка. З-під стола я бачила, як до мене хутко наближаються її товсті червоні ноги, взуті у важкі черевики.

— Зараз, секунду! Тільки зберу свої гроші!

Переді мною був східний паперовий ліхтар. Старий, крихкий і, напевно, дуже цінний. Оскільки монетка цілком могла потрапити до нього всередину, я безцеремонно труснула його, не звертаючи уваги на вигуки пані Вінкмен, що люто ковзала між столами, намагаючись підібратись до мене. Поставивши ліхтар на місце, я рвучко розвернулась і зачепила гіпсову колону з якоюсь римською вазою. Ваза почала падати. Пані Вінкмен з дивовижною спритністю, якої я не сподівалась від неї, встигла спіймати її своєю розпухлою, мов ковбаса, рукою.

— Джуліусе! — скрикнула вона. — Леопольде!

Я почула, як зашурхотіла завіска. Хтось пробирався до мене, обходячи столики. Я побачила пару коротких міцних ніг, щільно обтягнутих вузькими штаньми і взутих у старі шкіряні сандалі. Шкарпеток не було, ноги рясно обросли волоссям, а жовтаві довгі нігті потріскались.

За мить із тієї самої кімнатки вискочила ще одна пара ніг — помітно менших за розміром, але дуже схожих на перші.

Стискаючи в тремтячій руці кілька монет, я спробувала ще глибше залізти під столик, та вже знала, що моя гра скінчена. Врешті я вже хотіла виповзти звідти, аж тут почула низький, лагідний голос:

— Що сталось, Аделаїдо? Дурні дітлахи загрались у піжмурки?

— Вона не хоче вилазити! — відповіла пані Вінкмен.

— Нічого, зараз ми її умовимо, — запевнив голос.

— Я вже тут! — гукнула я. — Тільки підберу свої гроші!

Розчервоніла, засапана й запилюжена, я підвелась і обернулась до них. Жінка стояла, згорнувши на грудях руки, й дивилась на мене так, що мені аж похололо всередині. Тільки лякатись часу не було. Поряд із нею стояв чоловік, що займав тоді всі мої думки. Джуліус Вінкмен.

Спершу він здався мені велетнем, який чи то потрапив під кабіну ліфта, чи миттєво перетворився на карлика через несподівану примху природи: кремезне, масивне тіло з величезною головою, товстою шиєю, могутніми плечима й випнутими, як бочка, грудьми. Руки були товсті й волохаті, ноги — короткі й криві. Чорне волосся — коротко підстрижене й змащене олією. На ньому був сірий костюм із закасаними по лікоть рукавами й біла сорочка без краватки. З-за коміра сорочки визирала волохата шия. Ніс — товстий, рот — широкий виразний; на носі криво сиділо золоте пенсне. Проте, незважаючи на всю помітну силу, він був не набагато вищий за мене. Я подивилася йому в очі — великі, темні, з довгими віями. Загалом же його обличчя було грубе й смагляве; випнуте підборіддя вкривала щетина.

За чоловіком стояв хлопчина — така собі зменшена копія батька. Його постать так само скидалась на перевернуту грушу з зачесаним назад волоссям і жаб’ячим ротом. На хлопчині були такі самі сірі штани й вузька біла сорочка. Проте я помітила й певні відмінності: бракувало пенсне, руки й шия були менш волохаті, а очі більше нагадували материні — блакитні й проникливі. Хлопець холодно позирав на мене з-за батькового плеча.

— Що ж ви тут робите? — запитав Джуліус Вінкмен. — Нишпорите в моїй крамниці?

Завіска з іншого боку кімнати смикнулась і знову нерухомо повисла.

— Я не хотіла завдати вам жодної шкоди, — пояснила я. — Просто розсипала гроші. — Я простягла йому руку з монетками. — Не хвилюйтесь. Я майже все зібрала. А решту залиште собі... — під їхніми поглядами моя усмішка швидко згасла. — У вас така гарна крамничка. Стільки цікавих речей. Вони, мабуть, дуже цінні? Скільки коштує цей коник-гойдалка — сотню чи дві? Такий гарненький... — Я мала за будь-яку ціну затримати їхню увагу на собі. — А ця ваза? Скільки ви хотіли б за неї? Вона... грецька чи римська? Може, це підробка?

— Ні. Дозвольте мені дещо сказати вам, — Джуліус Вінкмен несподівано підійшов до мене й підняв волохатого пальця так, ніби хотів штрикнути ним мене в груди. На його руках були такі самі довгі й потріскані нігті, як і на ногах, а з рота пахло м’ятною гумкою. — І ось що я вам скажу. Це поважний заклад, і покупці в нас теж поважні. Малих розбишак, які влаштовують тут шарварок, ми сюди не запрошуємо.

— Я зрозуміла,