Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Беручись до нашого розслідування «під прикриттям», ми з Локвудом чудово розуміли, як ризикуємо. Фло чітко пояснила, що за людина цей Вінкмен. Минулої ночі, на прощання, вона з-за рогу показала нам, де його крамниця, а потім зникла в темряві, залишивши по собі тільки хвилю страшенного смороду. Підходити впритул до закладу Вінкмена вона не наважилась.

Ми, одначе, наважились підібратися трохи ближче — аж поки побачили газовий ліхтар, що мерехтів у лівому вікні, й підвішену над ним японську маску привида, яка дуже скидалась на голову Летючої Нареченої. Локвуд припустив, що це, напевно, якийсь сигнал, і вирішив навіть простежити за крамницею, та ми для цього були надто втомлені. Та й ніч уже минала, і до того ж напередодні ми майже не спали. Покинувши Блумсбері, ми подалися додому, полягали нарешті спати й прокинулись тоді, коли сонячне проміння скоса зазирало до вікон.

Джордж уже пішов. На кухні ми знайшли цидулку, яку він нашкрябав на білій скатертині, що накривала стіл, — нашій давній «скатертині мислення». На ній завжди лежала ручка — ми писали на цій скатертині цидулки на пам’ять, списки покупок, листи й навіть робили малюнки Гостей, які зустрічались нам. Цього разу між порожньою тацею для пончиків, коробкою з-під гамбургера й двома брудними чайними чашками ми побачили напис:

Щасливого полювання! Побачимось пізніше. Дж.

А нижче — кілька рядків малорозбірливим почерком:

8 °С. 15 хв. Без змін.

10 °С. 15 хв. Без змін.

12 °С. 15 хв. Без змін.

14 °С. 6 хв. Плазма вирує. З’явилось обличчя.

14 °С. 12 хв. Рот ворушиться. Вираз — ненависть.

КУПИТИ ЩЕ ЧИПСІВ!

Кілька секунд ми роздивлялись на ці таємничі записи. Тоді Локвуд підійшов до духовки й повільно відчинив її. Туди було засунуто склянку з привидом: подекуди її поверхня трохи почорніла. Плазма стала майже прозорою, череп у її середині було видно напрочуд виразно, аж до борозенок на кістці й темних цяток на зубах.

Востаннє його було видно так чітко лише позавчора — тоді, коли він розмовляв зі мною. Я стривожено поглянула на Локвуда, який саме витягав склянку з духовки, не дивлячись на мене. Аж нарешті він випростався й провів долонею по обличчю.

— Зараз я надто втомлений, щоб сушити над цим голову. Та Джорджеві експерименти справді заходять надто далеко. Нагадай мені, щоб я сказав йому зо два слова ввечері.

Нам і справді вистачало клопоту, до того ж Локвуд уже прийняв рішення. У справі з вистежуванням Джека Карвера ми майже не просунулись. Минулої ночі ми залишили в кав’ярні цидулку, адресовану «Цвинтарному Братству». В ній містилось прохання, щоб кожен, хто має відомості про «вчорашню пригоду» на кладовищі Кенсел-Ґрін, зв’язався з нами, — й пообіцяли за це невеличку винагороду. Сам Карвер на таке прохання, звичайно, не відгукнувся б. Проте добра половина торговців артефактами завжди ладна була перегризти конкурентам горлянки. Хтось із них, можливо, міг би щось розповісти нам. Тим часом Фло обіцяла повідомити нас про все, що їй пощастить дізнатись про час і місце найближчого таємного аукціону. До того ж ми чекали на свіжі результати Джорджевих пошуків. Інакше кажучи, тут усе було в наших руках.

Залишався тільки «заклад Вінкмена».

Можливо, Карвер уже приніс украдене дзеркало Вінкмену, тож Локвуд вирішив, що варто хоча б подивитись на цю антикварну крамничку. У кращому разі ми могли довідатися, де зараз дзеркало; у гіршому — чувши про лиху репутацію перекула, ми воліли про це не думати. Але ж ми підемо туди замаскованими, та й не вдаватимемось ні до чого небезпечного. Все буде добре! Отож ми вдяглись, як звичайні туристи в літню пору, й дістались на метро до Блумсбері.

* * *

Маленький дзвіночок, що висів над дверима, шалено задзеленчав, коли ми увійшли до крамниці. Всередині було темно, прохолодно, пахло пилом і трав’яними настоянками. Стеля була низька. Світло проникало через віконні шибки й запилюжені фіранки за нашими спинами і розсіювалось по старій потертій підлозі. Кімнату було захаращено столами, вітринами, стільцями та всіляким мотлохом. Навпроти входу ми побачили прилавок, за яким стояла жінка — висока, міцна й зловісна, мов скульптура якого забутого божества. Вона саме протирала клаптиком матерії невеличку статуетку. Верхівка її високої зачіски дістала аж до стелі, коли вона випросталась, щоб привітатися.

— Чим можу стати вам у пригоді?

— Дякую. Ми тільки подивимось, — відповіла я.

Я пильніше позирнула на неї: особа й справді міцна, років десь за п’ятдесят. Своїм зростом і рум’яним обличчям вона нагадала мені мою матір. Волосся в неї було довге, фарбоване майже набіло, брови — тонесенькі, вуста — міцно стиснуті, а очі — сіро-блакитні. На ній була квітчаста сукня з поясом. З першого погляду ця жінка здавалась лагідною й ніжною, та вже за мить це враження змінювалось аурою жорстокої впертості.

Ми знали, хто вона така. Фло докладно описала нам її. То була пані Аделаїда Вінкмен, що разом з чоловіком володіла цією крамничкою двадцять років — відтоді, як на їхнього попередника випадково впала індійська еротична скульптура.

— А у вас гарненька крамничка, — обізвався Локвуд, видувши з рота рожевий пузир жувальної гумки. Пузир гучно лопнув: Локвуд затяг рештки гумки до рота і всміхнувся.

— Можете зняти окуляри, — запропонувала жінка. — Ми не вмикаємо світла, щоб не пошкодити наших артефактів.

— О, звичайно. Дякую, — відповів Локвуд, навіть не торкаючись окулярів. — А тут усе продається?

— Тим, хто має гроші, — відповіла жінка. Вона знову втупилась у статуетку, продовжуючи протирати її своїми грубими червоними пальцями.

Ми з Локвудом походжали крамницею, вдаючи байдужість і водночас придивляючись до подробиць. Довкола була химерна мішанина — цінні речі разом з відвертим непотребом. Старий коник-гойдалка — колись білий, а тепер давно пожовклий; кравецький манекен з поїденими міллю головою й плечима, настромлений на прогнилу жердину; старезна металева ванна зі шлангом; бакелітовий радіоприймач; три чудернацькі ляльки доби королеви Вікторії з виряченими скляними очима. Побачивши цих ляльок, я аж здригнулась: навіть за тих часів вони могли насмерть перелякати дітей!

Ліворуч чорна завіска наполовину закривала вхід до якоїсь невеличкої кімнати. Зазирнувши туди, я помітила гвинтове крісло й над ним маківку чиєсь голови.

— А в цих ляльок є зв’язок із привидами?— запитав Локвуд.

Жінка навіть не підняла голови:

— Ні.

— Та невже! А мав би бути...