Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

у звичайний вуличний одяг. Я взяв собі пістолет (бо мій десь зник під час останніх катавасій) і попросив перевірити справність мого телефону.

Охоронець на вході змусив нас оголити спини, перш ніж ми до нього наблизилися, а потім обмацав нас. Ми ввібрали наші сорочки назад у штани, піднялися нагору й вийшли на нижні рівні Нової Філадельфії, де, наскільки мені було відомо, розташувалася нова база Відділу.

— Сподіваюся, це місто чисте? — спитав я Старого.

— Якщо сподіваєшся, то в голові у тебе тирса, — відповів він. — Пильнуй на всі боки.

Нагоди для нових запитань більше не випало. Присутність великої кількості вдягнених індивідів сильно мене непокоїла; я спіймав себе на тім, що сахаюся людей і видивляюся округлі плечі. Коли ж ми увійшли до переповненого ліфту до пускової платформи, то мене взагалі охопила паніка. Після того як ми опинилися у своїй кабінці і пристрої контролю увімкнулися, я поділився своїми тривожними думками:

— Що собі думають керівники цієї помийки? Присягаюся, що принаймні два полісмени, які нам трапилися, мали на своїх плечах горб.

— Можливо. Навіть більш ніж можливо.

— Та що ж це відбувається, заради всього святого?!

Я гадав, що у тебе все під контролем і ми вже даємо ворогу відсіч на всіх фронтах.

— Ми стараємося. А що, по-твоєму, ми мали б із цим робити?

— Та це ж елементарно: якби був мороз, то змусити всіх ходити з непокритими спинами, поки не переконаємося, що всі паразити повиздихали.

— Слушна думка.

—До речі, а Президент у курсі? Наскільки я розумію...

— Він все добре знає.

— Тоді чому ж він зволікає? Жде, поки ці тварюки не захоплять усю країну? Він мусить запровадити воєнний стан і вдатися до рішучих дій. Ти вже давно йому про це казав.

— Так, казав, — мовив Старий і уставився поглядом вниз, на сільську місцевість. — Синку, у тебе що — склалося враження, що Президент насправді керує країною?

— Звісно, що ні. Але він — єдина людина, яка може вжити заходів.

— Гм-м, інколи прем’єра Цвєткова називають заручником Кремля. Правда це чи ні, але кажуть, що нашого Президента називають заручником Конгресу.

— Ти хочеш сказати, що Конгрес іще нічого не зробив?

— Кілька останніх днів — відтоді як ми запобігли замаху на Президента — я намагався допомогти Президенту переконати Конгрес. Тобі ніколи не доводилося стикатися з конгресовим комітетом, синку?

Я намагався уявити ситуацію такою, як вона є. Ось ми сидимо тут, тупі, мов дронти, і чекаємо, поки на нас нападуть слимаки, і тоді «гомо сапієнс», подібно дронтам, перетворяться на вимерлий біологічний вид, якщо ми не почнемо діяти.

— Тобі час розібратися у фактах нашого політичного життя, — невдовзі сказав Старий. — Конгресмени відмовлялися діяти перед лицем небезпек значно очевидніших, ніж нинішня. Нинішня ж небезпека не є очевидною, допоки вона не впаде людям на голови так, як впала нам. Наразі ж докази є хиткими й непереконливими.

— А як же бути із заступником міністра фінансів? Хіба ж можна ігнорувати те, що з ним трапилося?

— Можна. Заступник міністра відбувся тим, що слимака зірвали з його спини в Східному крилі Білого дому, причому нам довелося застрелити двох його охоронців із таємної служби. А тепер цей вельмишановний пан перебуває з нервовим колапсом у воєнному шпиталі Волтер Рід і не може пригадати, що з ним сталося. Міністерство фінансів оприлюднило заяву про невдалу спробу замаху на життя Президента. Це правда, але вони подали її у перекрученому вигляді.

— І Президент дотримується озвученої версії подій?

— Його радники сказали йому почекати, поки він не забезпечить собі підтримку Конгресу. Його тамтешня більшість є, в найкращому випадку, хиткою, до того ж в обох палатах існують твердолобі діячі, які бажають його політичної смерті. Партійна політика — річ вкрай жорстока.

— Господи милосердний! Хіба ж можна займатися політичною боротьбою в час такої небезпеки?

— Гадаєш, що не можна? — здивовано підняв брову Старий.

Трохи згодом я наважився спитати у нього про те, для чого я насправді до нього прийшов:

— До речі, а де Мері?

— Дивне запитання з твого боку, — буркнув Старий. Я промовчав, і він продовжив: — Там, де їй належить бути: охороняє Президента.

Спершу ми зайшли до кімнати, де спеціальний двопартійний комітет займався вивченням доказів. То було закрите засідання, але Старий мав перепустки. Коли ми увійшли, там якраз крутили стереозаписи; ми тихцем прослизнули до крісел і почали дивитися.

То були фільми про мого людиноподібного приятеля — мавпу на прізвисько Наполеон, — який був знятий із титанцем на спині. А потім у кадрі крупним планом показався сам титанець. Коли я його побачив, то мене мало не знудило. Всі ці паразити мають однаковий вигляд, але цього я відразу впізнав і був надзвичайно задоволений, що він здох.

Потім Наполеона змінив я. Я спостерігав, як мене пристебнули до крісла. Мушу зізнатися, що вигляд я мав огидний. Голос за кадром пояснював, що відбувалося.

Я дивився, як слимака зняли з мавпи і посадили мені на голу спину. Потім у кадрі я зомлів — і мало не знепритомнів у конгресовій залі. Мені дуже неприємно описувати те, що відбувалося. Я побачив, як я раз по раз звивався під ударами, які отримував титанець. В якийсь момент я вирвав свою руку із затискачів, про що я не знав, але тепер мені стало ясно, чому моє зап’ястя й досі не загоїлося.

А потім я побачив, як та істота здохла. І заради цього було варто висидіти до кінця.

Фільм закінчився. І головуючий спитав:

— Ну що скажете, джентльмени?

— Пане головуючий!

— Слово надається джентльмену з Індіани.

— Якщо говорити неупереджено, то мушу сказати, що в Голлівуді роблять кращі комбіновані зйомки.

В залі захихикали, хтось вигукнув: «Слушно кажете!» — і я збагнув, що нам зі