Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Спершу свідчив начальник нашої біолабораторії, а потім на трибуну покликали мене. Я назвав своє ім’я, адресу і рід занять, після чого мені поставили кілька малозначущих запитань про мій досвід співіснування з паразитом. Ці питання зачитувалися з аркуша, і головуючий явно не був із ними ознайомлений заздалегідь.

Вразило, що присутні не хотіли мене слухати. Двоє з них читали газети.

Із зали надійшло лише два запитання. Один сенатор спитав:

— Містере Найвенс — вас звати Найвенс, еге ж?

Я підтвердив, що мене звати саме так.

— Містере Найвенс, — продовжив сенатор, — ви сказали, що працюєте слідчим?

— Так.

— Напевне, у ФБР?

— Ні. Мій шеф підпорядковується безпосередньо Президенту.

— Так я й думав, — поблажливо посміхнувся сенатор. — А тепер скажіть мені, містере Найвенс, — ви стверджуєте, що працюєте слідчим, але насправді ви ж актор, чи не так? — поцікавився сенатор, зазирнувши в якісь нотатки.

Я сказав усю правду. Спробував пояснити, що колись певний час насправді був актором, але з усім тим зараз реально працював справжнісіньким слідчим, із плоті і крові. Але все те було марно.

— Досить, містере Найвенс. Мені все ясно. Дякую.

Друге запитання поставив мені старенький сенатор, чиє прізвище я не запам’ятав. Йому хотілося почути мої думки про використання грошей платників податків на озброєння інших країн, і у своєму запитанні він не проминув висловити свою власну позицію з цього приводу. Мої думки у цьому питанні є дещо туманними, але це не мало значення, бо я не збирався їх оприлюднювати. Не встиг я й оком зморгнути, як почув:

— Сідайте, містере Найвенс.

Однак я не зрушився з місця.

— Слухайте сюди, — сказав я. — Слухайте всі. Ясно, що ви мені не вірите й гадаєте, що все це — балаган. Що ж, тоді, заради всього святого, принесіть сюди детектор брехні! Або скористайтеся гіпнозом. Бо інакше все оце ваше слухання — просто фарс.

Головуючий цюкнув своїм молоточком:

— Сідайте, містере Найвенс.

Я сів.

Старий сказав мені, що взагалі-то метою цих зборів була розробка резолюції, яка мала оголосити надзвичайний стан і наділити Президента повноваженнями воєнного часу. Головуючий спитав, чи готові присутні розглянути цю резолюцію. Один із тих, що читали газети, відірвав погляд від аркуша і сказав:

— Пане головуючий, я пропоную вивести із зали засідань сторонніх осіб.

І нас вигнали.

— Схоже, нашому хлопцю буде сутужно, — сказав я Старому.

— Не переймайся, — відповів він. — Президент знав про такий розклад ще тоді, коли він дізнався прізвища учасників комітету.

— І що ми маємо в результаті? Будемо чекати, коли слимаки і Конгрес захоплять?

— Президент збирається виступити із зверненням до Конгресу й запросити у нього повний спектр повноважень воєнного часу.

— І Конгрес піде йому назустріч?

Старий скептично скривився:

— Гадаю, він не має жодного шансу.

***

Спільне засідання обох палат Конгресу проходило в таємному режимі, але ми були присутні — мабуть, це був прямий наказ Президента. Ми зі Старим вмостилися на невеличкому балкончику за трибуною спікера. Засідання відкрилося повною офіційною процедурою, після якої конгресмени й сенатори провели церемонію призначення представників обох палат, для того щоб повідомити Президента про спільну сесію.

Схоже, глава держави чекав десь неподалік, бо він з’явився невідкладно в супроводі двох делегатів. З ним були також охоронці, всі — наші люди.

Серед охоронців була Мері. Хтось поставив для неї розкладний стілець поряд із Президентом. Вона погортала записник і подала йому якісь папери, вдаючи із себе секретарку. Але маскування на тім і скінчалося. Вона увімкнула свої чари на повну потужність, маючи вигляд Клеопатри теплої єгипетської ночі, і була тут такою ж недоречною, як ліжко у церкві. Я відчув, як присутні заворушилися: Мері привертала до себе не менше уваги, аніж сам Президент.

І Президент помітив це також. З виразу його обличчя видно було, що він пожалкував, що не залишив Мері вдома, але виправити ситуацію, не спричинивши при цьому ще більшого збентеження, було вже запізно.

Я спіймав її погляд — і вона подарувала мені довгу, повільну й милу усмішку. Я радісно шкірився, мов цуценя колі, аж поки Старий не штурхонув мене під ребра. Тож я підтягнувся й постарався поводитися пристойно, хоча й був надзвичайно щасливий.

Президент розважливо пояснив ситуацію, якою ми її бачили, і сказав, що потрібно робити. Його пояснення було прямим і раціональним, мов інженерний звіт про якусь технічну конструкцію, і при цьому дуже емоційним. Він просто виклав факти. Наприкінці Президент відклав убік свої нотатки й мовив:

— Ця надзвичайна ситуація є такою химерною і жахливою, такою несхожою на все те, з чим нам доводилося стикатися донині, що я мушу просити вас наділити мене дуже широкими повноваженнями, аби з цією ситуацією впоратися. В деяких регіонах доведеться запровадити воєнний стан. Необхідним буде також тимчасове обмеження громадянських свобод. Мусимо обмежити також право на вільне пересування. Через те що кожен громадянин, хоч яким би поважним та лояльним він не був, може опинитися мимовільним слугою наших прихованих ворогів, всі громадяни мусять змиритися з тимчасовим обмеженням своїх прав і особистої гідності, допоки ми не здолаємо цю чуму. Тому з превеликою неохотою я прошу вас санкціонувати ці вкрай необхідні кроки.

Завершивши промову, Президент сів у крісло.

Настрій присутніх буквально витав у повітрі. Вони стривожилися, але голові держави явно не вдалося їх переконати. Голова Сенату підняв молоточок і поглянув на лідера сенатської більшості; було домовлено, що саме він запропонує екстрену резолюцію.

Але щось пішло не так. Не знаю, може, лідер більшості похитав головою чи подав якийсь знак, але слова він не взяв. А тим часом затримка ставала недоладною, і почулися вигуки: «Пане Президенте!» і «Закликаю до порядку!».

Голова Сенату відмовив кільком іншим охочим і дав слово члену своєї партії. Я упізнав того чоловіка —