Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Яку ще інформацію?

— Про те, де вони живуть. Тепер ми знаємо, звідки вони прибули, і можемо завдати удар у відповідь. Ці тварі прилетіли з Титана, шостого супутника Сатурна.

Коли Старий це сказав, мені аж горло стиснуло, і я збагнув, що він каже правду.

— Звісно, ти опирався, перш ніж ми змогли витягнути з тебе цю інформацію, — задумливо продовжив Старий. — Нам довелося стримувати тебе, щоб ти не завдав собі ще більшої шкоди.

Замість піти від мене, він знову всівся на ліжко, закинув на нього свою здорову ногу і підкурив цигарку. Він був надто занепокоєний і не намагався вдавати доброзичливість. Щодо мене, то я вже не опирався йому — голова моя йшла обертом, і мені треба було про дещо дізнатися чітко й однозначно. Титан — це дуже далеко. Далі Марса люди ніколи не залітали, хіба що за винятком експедиції Сігрейвса, яка могла дістатися аж до місяців Юпітера, але так і не повернулася. Однак ми змогли б туди добратися, якщо б виникла така потреба. Щоб спалити їхнє гніздо!

Нарешті Старий підвівся й зібрався йти. Він вже дошкутильгав до дверей, але я зупинив його вдруге:

— Татку!

Я не називав його так вже багато років. Він повернувся, і на його обличчі з’явився здивований і якийсь беззахисний вираз:

— Що, синку?

— А чому ви з матір’ю назвали мене Елігу?

— Та в ті часи це було в моді. Так звали твого діда з материнського боку.

— Ясно. Втім, як на мене, причина недостатньо вагома.

— Може, й так.

Він вкотре повернувся, щоб піти, але я знову його зупинив:

— Татку, а якою людиною була моя матір?

— Твоя матір? Навіть не знаю, що й сказати. Мабуть, вона була дуже схожою на Мері. Так, юначе, дуже схожою на Мері.

З цими словами Старий вийшов, не давши мені можливості продовжити розмову.

Я відвернувся лицем до стіни. І через деякий час заспокоївся й заснув.

РОЗДІЛ 12

Це — мій особистий звіт про мій погляд на події, відомі всім і кожному. Я не пишу історію. Хоча б через те, що моя точка зору не є всеохоплюючою.

Можливо, мені було б варто перейматися долею світу замість турбуватися своїми власними справами. Можливо. Але я жодного разу не чув про солдата з тяжким пораненням, який би надміру непокоївся результатом битви.

Втім, схоже, особливих причин для занепокоєння не було. Я знав, що Президента вдалося врятувати за обставин, які розкрили б очі всім, навіть політикам, і це являло собою, на мою думку, останню перешкоду. Сила слимаків, тобто титанців, ховалася в їхній таємничості, а коли їх викрили, вони стали неспроможними встояти перед гігантською міццю Сполучених Штатів. Вони мали лише ті здібності, які могли почерпнути у своїх рабів, і я знав про це краще за інших.

Тепер ми отримали змогу зачистити їхній плацдарм тут, у нас. Потім треба буде переслідувати паразитів аж до їхньої домівки. Але плануванням міжпланетних експедицій я не займався. Про них я знав не більше, ніж про мистецтво Древнього Єгипту.

Коли лікар виписав мене з лазарету, я заходився шукати Мері. Я й досі мав покладатися лише на те, про що розповів мені про неї Старий, але й без того я мав сильні підозри, що виставив себе останнім ідіотом. Я не сподівався, що вона зрадіє, побачивши мене, але все одно мусив хоч якось виправдатися.

Можна подумати, що високу й гарну рудоволосу дівчину знайти буде так само легко, як, скажімо, пласку ділянку суходолу в Канзасі. Так, це справді було б легко, якби Мері належала до внутрішнього персоналу, але вона була польовим агентом. Польові агенти приходять і уходять, тоді як штатний персонал заохочують дбати лише про власну справу. Доріс більше не бачила Мері (так вона сказала) і розсердилася, дізнавшись, що я хочу її знайти.

У відділі кадрів від мене зневажливо відмахнулися. Я не дізнавався про неї офіційним порядком, я не знав імені агента, і взагалі — хто я такий? Відділ кадрів послав мене до оперативного відділу, тобто до Відділу Старого. А це мене не влаштовувало.

На вході, де реєстрували відвідувачів, мені повезло не більше ніж у відділі кадрів, ні, гірше — до мене там поставилися з підозрою, і я відчув себе шпигуном на власній роботі.

Тоді я подався до лабораторії, але її начальника не знайшов і тому задовольнився розмовою з його заступником. Він нічого не знав про дівчину, яка брала участь у проєкті «Інтерв’ю»; піддослідним там виступав якийсь чоловік — він бачив стереозапис. Я сказав йому пильніше придивитися до мене. Він придивився і вигукнув: «А, так це ви — той самий хлопець? Тобі добряче перепало, чоловіче», — а потім знову заходився перекладати якісь папери, почісуючи потилицю.

Я мовчки вийшов і поплентався до офісу Старого. Іншого варіанту мені не лишилося.

За столом міс Гайнс сиділа нова людина. Після тої ночі, коли мною заволодів паразит, я її більше не бачив. І не питав, що з нею сталося, бо не бажав цього знати. Нова секретарка ввела код мого посвідчення особи і — о диво! — Старий виявився на місці і погодився зі мною зустрітися.

— Що тобі треба? — суворо спитав він.

— Та думав, чи немає у тебе якоїсь роботи для мене, — відповів я, хоча хотів сказати зовсім інше.

— А я саме збирався за тобою послати. Ти вже й так достатньо байдикував. — Він гаркнув щось у мікрофон, підвівся й сказав: — Ходімо!

Мені відразу стало спокійно на душі, і я пішов слідом за ним.

— До косметиків? — поцікавився я.

— Твоя огидна пика й без косметики обійдеться. Ми вирушаємо до Вашингтону.

Але до косметиків ми все одно завітали, але тільки для того, щоби вбратися