Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

class="p">зводжу брови. — Ти розумієш, про що я.

Я розраховувала, що він, зачувши це, широко усміхнеться, підхопить

мене на руки та потягне на горище. А там уже розбещуватиме мене

годинами поспіль. От чого я не сподівалася, то це того, що погляд його

потемнішає.

Ензо відсахується від мене так, наче в мене раптом зайнялася голова.

Відтак починає стріляти в мене залпом якихось роздратованих

італійських фраз. Я гадки не маю, що він каже — знаю лишень, що це

достеменно не «привіт» і не «дякую».

— Я… вибач, — белькочу безпорадно.

— Sei pazzo! [16] — вигукує він. Куйовдить п’ятірнею чорне волосся.

— Che cavolo! [17]

Як незручно вийшло. Мені кортить крізь землю провалитися. Ну, тобто, авжеж, можливість того, що він відкине мою пропозицію, була, але я не очікувала, що він це зробить так… запально.

— Я… я не хотіла…

Він майже налякано озирається на сходи. Потім знову дивиться на

мене.

— Я… йти. Зараз.

— Так, — киваю я. — Звісно. Я… Мені шкода. Я просто по-дружньому. Я не хотіла…

Він дивиться на мене таким поглядом, наче розуміє, що всі мої

вибачення ніц не варті. Мабуть, певні речі таки є спільними для всіх

мов.

— Вибач, — кажу я вже втретє, коли він рушає до виходу. — І…

Дякую, що приніс коробку. Grazie.

Ензо на мить затримується біля дверей. Темні очі зустрічаються з

моїми.

— Ти… їхати, Міллі, — каже своєю ламаною англійською. — Це…

— підтискає губи, а тоді промовляє таки з помітним зусиллям слово, яке вже казав того, першого дня, але цього разу вже англійською: —

Небезпечно.

Знову стривожено озирається на сходи. Відтак хитає головою і, перш

ніж я встигаю зупинити його, аби розпитати, що саме він мав на увазі, квапливо виходить з будинку.

15 Багато роботи ( італ. ).

16 Божевільна! ( італ. )

17 Якого біса! ( італ. )

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

Господи, яке приниження!

Чекаючи, поки в Сесілії завершаться заняття з чечітки, я досі

перетравлюю принизливе усвідомлення того, що Ензо дав мені

відкоша. Голова в мене розколюється, а злагоджений тупіт маленьких

ніжок, який лунає з класу, жодним чином не покращує ситуації.

Роззираюся: невже нікому цей звук не здається таким дошкульним, як

мені? Що, серйозно, жодній живій душі? Тільки мене він дратує?

Жінка, яка сидить у сусідньому кріслі, співчутливо дивиться на мене.

Судячи з її природно гладенької шкіри, без жодних слідів підтяжок чи

ботоксу, ми з нею приблизно одного віку. А отже, дитина, яку вона

прийшла забирати, найімовірніше, теж не її власна. Вона теж прислуга, як я.

— Може, вам адвіл дати? — пропонує вона.

Мабуть, якимось шостим чуттям угадала, що мені недобре. Чи, можливо, я надто промовисто зітхала.

Вагаюся, тоді киваю. Болезаспокійливе не позбавить мене відчуття

приниження через те, що сексуальний садівник мене відшив, але

принаймні полегшить головний біль.

Дівчина порпається в місткій чорній сумочці й витягає слоїчок.

Вичікувально зводить брови. Я простягаю долоню, і вона витрушує дві

маленькі червоні пігулки. Вкидаю їх до рота, ковтаю на суху. Цікаво, чи швидко вони подіють.

— До речі, мене звати Аманда, — каже вона. — Я ваша офіційна

розповсюджувачка наркоти в кімнаті очікування дитячого гуртка із

чечітки.

Мимоволі сміюся.

— По кого ви прийшли?

Вона перекидає через плече каштанове волосся, зібране в кінський

хвіст.

— По двійнят Бернштейнів. Чули б ви, як вони вдвох вибивають ту

чечітку. Годі витримати — а надто якщо голова болить. А ви по кого?

— По Сесілію Вінчестер.

Аманда стиха присвистує.

— Ви працюєте у Вінчестерів? Ну, то щасти вам.

Підтискаю коліна.

— Що ви маєте на увазі?

Вона знизує плечима.

— Ніна Вінчестер. Ви ж бо розумієте, про що я. Вона… — Аманда

виконує той самий універсальний жест, покрутивши пальцем біля

скроні. — Розумієте?

— Звідки ви знаєте?

— Та ну, про це всі знають. — Вона кидає на мене задумливий

погляд. — А ще в мене таке відчуття, що Ніна — ще та ревнивиця. А

чоловік у неї дуже нівроку, еге ж?

Відводжу очі.

— Ну… нормальний.

Аманда знову порпається в сумочці. Я облизую губи. Ось вона, та

нагода, на яку я так довго чекала. Ось вона, та людина, з якої я можу

витрусити інформацію про Ніну!

— Отже… — починаю я. — Чого це люди кажуть, що Ніна

божевільна?

Аманда скидає очі. Я встигаю злякатися, адже на мить мені здається, що її образить таке відверте розпитування. Проте жінка широко

всміхається.

— Ви ж у курсі, що вона лежала в психушці, так? Про це всі