Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— А я казала, щоб ти поводилася стриманіше, — одразу починає жінка. — Язичка б тобі підрізати! Тепер-то Вежа навчила тебе контролю емоції та додала розуму, зірочко.

— Диявол, просто дай мені пігулку чи якесь зілля! — гарчу, розтираючи скроні. Я не змогла навіть поснідати через бісову нудоту, але найбільше шокує те, що сьогодні я вперше не мала нічних кошмарів. — У мене все тріщить.

Інес раптом всовує мені до рота ложку з сиропом, від якого хочеться блювати, але я не противлюся, бо тут від усього хочеться блювати. Якось за півтора місяця та й звикла.

— І не приведи Духу я дізнаюся, що ти навмисне  використала всю силу й тепер ходиш неначе смерть! Доведеш мене, дияволиця дурненька.

— Не бійся. Не буду, — протираю рота тильною стороною долоні, допоки очі злипаються через велику кількість чорних тіней у внутрішній частині повік та шарів туші, яка фактично закінчилася.

Інес справді може не хвилюватися. Мені треба якось втекти, тому сила всередині попросту необхідна. Доведеться зробити крок назад, аби потім вибігти одразу на кілька метрів. Або кілометрів. Як далеко відстань між вимірами? Суміжні, отже, поруч. Чудово.

— А до тебе випадково не заходила рейлі з рожевим волоссям? — згадую, поправляючи кучері, які справді довелося крутити на шкарпетки й спати разом із ними. Просити підігріти плойку в Ру я не схотіла (він би про це все життя згадував), а повертатися до гуртожитку небезпечно (а раптом там Дейв?).

— Гвендолін? Так. Сьогодні була. У неї вже вкотре болить спина, тому дала їй трохи зілея́нського сиропу та порадила деякі вправи для зняття напруги.

— Зілеянський сироп?

— Зілея — це біла квітка зі сніжними крижаними плодами. Інколи від неї ростуть краплинки-ланцюжки. Лікувальна версія цієї квітки має рожеву серцевину, інші — просто білі. Зілеї є частиною феєріальського національного одягу.

— За вухами носять? — одразу питаю, згадавши Мірабель. Її квіточки ніби й справді були посипані снігом. Інес киває. — А який тут національний одяг?

— З основного — велика біла накидка довкола шиї та плечей, яка тримається брошкою кольору елементу. Прості дівчата раніше вдягали під неї легкі сукні з ґудзиками спереду та довгі чоботи з вишитими візерунками. Також під колір стихії. Такий був повсякденний одяг. Волосся сплітали у два колоски або в корону з косичок. Були й важчі зачіски.

— О.

— Хлопці носили все теж саме, тільки, замість сукні, були сорочки, жилетки та штани. Працювали, якось заробляли на життя. Батько казав, що свят було більше, аніж зараз. Ледь не кожного тижня щось відбувалося, — Інес щось викреслює з блокнота, її очі чимось шалено захоплені, але за мить запал згасає. — Танці, гуляння, хороводи, конкурси. А зараз бал при академії та спокій. У цих магах генетично закладені розваги, а вони он всі які повзають. Ледь живі. Як отой Люциліан Хейг.

Я смикаюся, проклявши себе.

— А що з ним не так? — шепочу, ніби не знаю.

— Я його ледь не кожного дня бачу. Він взагалі не спить, на світ уваги на звертає, а потім ходить з тією стопкою книжок та жаліється на головний біль. Супиться, огризається під носа, ніби я не чую, а тоді: «Ой, дякую вам, пані Інес, гарного дня!».

Я пирскаю сміхом, бо лікарка не на жарт розійшлася.

— Не вистачає на нього дівчини, яка б до життя повернула та нерви потріпала, як він мені!

Схоже, Мірабель погано з цим справляється. Чекайте. А про що я питала із самого початку?

— А що з Гвен? — обіймаю себе за плечі, вдихаючи приємний аромат зілеї. Такий… абрикос та щось ще. Свіже та крижане. Напевно, якщо прокусити плід, то відчуватиметься, як холодна вода після м’ятної гумки.

— Нічого страшного. Вона мила дівчинка, спокійно себе веде. Проарію не ховає, як деякі!

Я фиркаю, заводячи очі під повіки.

А вона молодець. Не дурна.

Стискаю край ліжка, суворо замислившись, несвідомо копіюючи вічно набурмосене обличчя Люци, однак Інес раптом ледь схиляється до мене, намагаючись зазирнути у вічі. У її зеленому погляді проглядається щось непідробно тепле та материнське, тому я волію не дивитися, бо ця жінка завжди змушує жадати обіймів. А мені такі послуги не потрібні.

Фу-у-ух.

— Я розумію, що тобі важко, Діно. Повір. Мені характер багато хто тут показував. Але таке життя. У тобі є дар, — вона тицяє мені пальцем у плече, і я відводжу злобні очі. — Ти тепер маєш силу. Дінаро, ти контролюєш те, чим дихають інші. Хіба повітря не одна з найсильніших стихій? У твоїх руках життя та смерть, легені. Цей природний елемент мій улюблений, сонце. Перед тобою нові можливості, хоч і доводиться почуватися гіршою за інших, але шляху назад шляху. Земля небезпечна для магів.

Знову пирхаю. Повітря найсильніше? Хіба не вогонь, що спалює все до тла? Не вода, з якої на дев’яносто відсотків складається людина? Зрештою земля, яка здригає цілі континенти.

— Але не відмовляйся від сили, чуєш? Збирай її та цінуй. Нехай вона буде завжди з тобою, як і повітря, щоб ти могла зрозуміти свій потенціал. А якщо буде важко та тривожно, мої заспокійливі та підтримка завжди чекають на тебе. Добре? — вона вкладає мені до рук колбочку з сяйливими жовтими пігулками.