Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Хай там як, а дух пригод уже захопив дітлахів, тож про повернення до школи годі було й згадувати.

Коли від останнього яблука залишився сам недогризок, Сьюзан іще раз пішла по воду. Повернулася вона сама не своя.

— Ось погляньте-но, що я знайшла! — промовила вона стишеним голосом, передаючи оте «щось» до рук Пітерові.

На долоні у Пітера це «щось» блиснуло тьмяним жовтим світлом. Багаття спалахнуло яскравіше, і в його світлі всі розгледіли, що то було.

— Щоб мені крізь землю провалитися, якщо це не… — тільки й мовив він, передаючи це «щось» іншим.

Крізь землю він не провалився, та всі й без того зрозуміли, що саме він мав на увазі. То була маленька шахова фігурка, а саме кінь. Звичайна за розмірами та незвичайна за вагою, бо відлита вона була зі щирого золота, а в очах палали рубіни, точніше лише один, бо інший випав та десь загубився за довгі віки.

— Дивіться-но, — скрикнула Люсі, — він як дві краплі води схожий на того, що був у наших королівських шахах — тих, якими ми грали в Кейр-Паравелі.

— Не журися, Сью, — спробував утішити старшу сестру Пітер.

Але та була невтішна.

— Та як мені не журитися, згадуючи ті щасливі часи! Як ми грали в шахи з фавнами та з дружніми велетами! А які пісні нам співали русалки! А яка ладна була в мене конячка-а-а!

— Годі рюмсати, поміркуймо тверезо! — вже іншим тоном — рішуче — мовив Пітер.

— Про що тут міркувати? — здивувався Едмунд.

— Невже ніхто досі не здогадався, куди нас занесло?

— Ой! — підхопила Люсі. — Увесь цей час я відчувала, що тут криється якась загадка, невже ти її розгадав?

— Ану, кажи вже, Пітере! — додав Едмунд.

— Гаразд, — Пітер огледів присутніх і зробив паузу, — ми з вами на руїнах Кейр-Паравелю.

— Стривай-но, — заперечив за всіх Едмунд. — З якого дива?! Озирнися навколо — тут усе лежить у руїнах уже не одне століття! Коло самісіньких воріт стоять дерева заввишки з фортечний мур! А камені скрізь поросли мохом і лишайником! Тут ніхто не жив принаймні років триста, якщо не більше!

— Припустімо, — прийняв зауваження Пітер. — Із цим і справді заковика. Але залишімо це поки що осторонь. Слідкуйте за моїми міркуваннями. Пункт перший: ця зала точнісінько така сама за розмірами та розташуванням, що й зала у Кейр-Паравелі. Тільки уявіть собі дах над головою, підлогу, бруковану мозаїкою, замість бур’яну та гобелени замість голих стін — і у вас складеться повна картина королівської трапезної!

Ніхто не зронив ані слова.

— Пункт другий: колодязь! Він саме там, де був і наш: поруч із південним валом. А хіба він відрізняється від нашого за розмірами чи, може, муруванням?

Усі мовчали.

— Тепер, по-третє. Сьюзан знайшла шахову фігуру… Лу, хіба ж ти сама не казала, що вона схожа на ту, що з наших шахів, як дві краплі води?

У відповідь Люсі мовчки кивнула.

— І, нарешті, четверте. Усі пам’ятають той день, коли до нас прибули посланці від остраханців? Добре. Нумо, згадайте, а що ми робили того дня вранці? Авжеж — висаджували молоді яблуньки. А де? Саме за північною брамою замку. Ще й більш од того, пам’ятаєте, проводирка лісових духів, дріада Помона, власноруч наклала чари на молоді деревця, аби ті краще росли і не хворіли, а яблука були рясні та здорові? Якщо ви не забули, то ямки для саджанців копали дуже кумедні, але працелюбні землекопи — хто то був? Саме так — кроти! А завершивши роботу, старійшина усіх кротів, сам Лілелап Кроткий, спираючись на лопату, мовив: «Згадайте моє слово, ваші величності, цей сад колись ще дуже здивує і порадує вас своїми плодами!» Хіба ж він не мав рації?

— Мав, мав! — заплескала в долоні Люсі.

— Стривай-стривай, — похитав головою впертий Едмунд. — Щось тут не складається. Як таке може бути? Ми саджали молоді дерева вздовж муру, а тут вони — геть скрізь і навіть у воротах. Якому ж дурню, дозвольте спитати, спало на думку встромити саджанець просто посеред воріт?

— Авжеж, ніякому, — погодився Пітер. — А що як за довгі роки недоглянутий сад здичавів та розрісся до самих воріт?

— Припустімо, — ніяк не вгавав Едмунд, — хай так! Але ж Кейр-Паравель ніколи не стояв на острові.

— Я й сам уже думав про те, — відкинув Пітер. — І ось що гадаю: Кейр-Паравель спорудили на півострові. А півострів — це вже острів наполовину, за визначенням. Чи не так? Чому б не припустити, що за довгі роки трапилося щось таке, чого ми поки що не знаємо? Наприклад, із невідомої причини знадобилося прорити канал?

— Теж мені скажеш, — одразу знайшовся Едмунд. — З якої ж такої причини треба проривати канал? Чи раптом не тому, що в замку з’явилися примари?

— Ой! — разом зойкнули дівчатка.

— Хвилиночку, навіть півхвилиночки, і я розвію всі забобони, — заспокоїв їх Едмунд. — Не може бути того, чого бути не може! Ось ти, Пітере, стверджуєш, що все буцімто змінилося з того часу, як ми востаннє були в Нарнії, та забуваєш, що відтоді промайнув один лише рік. А ти намагаєшся переконати нас у тому, що усього за рік із маленьких паростків можуть вимахати великі дерева, а замки, що будуються на віки, вщент розвалюються і все таке інше. Але ж це суперечить здоровому глузду!

Високовчений спір міг тривати до ночі, коли б не втрутилася маленька Люсі.

— Послухайте, — нагадала вона, — якщо це таки Кейр- Паравель, то просто за моєю спиною в стіні мають бути двері, за якими є хід до скарбниці замку.

— Залишається сподіватися, що ніяких дверей там немає, — промовив Пітер, однак підвівся зі свого місця й уважно обдивився стіну.

Стіна була рясно оповита плющем.

— Ну що ж, подивимося, — звівся на ноги Едмунд, вибрав з оберемка хвацький дрючок та заходився лушпарити по зеленій завісі плюща, за якою була стіна. «Киш-киш» — влучав дрючок по плющу, «так-так» — стукав дрюк по стіні. Поволі «так-так» лунало частіше й частіше, аж раптом почувся якийсь новий, гучний відгомін, схожий на глибокий кашель — «кх-кх».

— Що за чортівня! — не витримав добре вихований Едмунд.

— Помітив, де саме? Треба обідрати плющ біля того місця, — запропонував Пітер.

— Може, не треба, хлопці?! — заблагала Сьюзан, імовірно згадавши про примар. — Може, краще дочекаємось ранку? Якщо нам тут коротати ніч, мені б дуже не хотілося мати за спиною дірку, у якій невідомо що ховається у вогкості й темряві. Облиште вже! Ніч надворі!

— Як ти можеш, Сьюзан? — присоромила сестру