Стівен Кінг - Воно

Воно зацокотіло геть, прямуючи до темряви, що розросталася в дальньому кутку зали — світло почало згасати. Після Нього на підлозі лишалися калюжі чорної крові: якимсь чином від їхньої сутички в Нього в дюжині, а то й сотні місць порвалися нутрощі.

— Білле, павутина! — крикнув Майк. — Стережись!

Він позадкував, скинувши голову, — жмути павутини полинули вниз, і дві нитки впали на кам’яну підлогу по обидва боки від Білла, наче тіла м’ясистих білих змій. Вони одразу ж почали розповзатися, затікаючи в тріщини між плитами. Павутина розпадалася на шматки, і її пасма відривалися від стіни. Одне з тіл — замотане, як муха — шугонуло вниз і вдарилося в підлогу зі звуком зогнилого грушкуватого гарбуза.

— Павук! — закричав Білл. — Де Воно?!

Він і досі чув у своїй голові Його болісне нявчання й пищання, і в нього майнула думка про те, що Воно побігло туди, куди хотіло затягнути Білла… аби сховатися, поки вони не підуть? Побігло вмирати? Чи просто втекти?

— Господи, вогники! — зойкнув Річі. — Вогники гаснуть! Біле, що відбувається? Де ти був? Ми гадали, що ти помер!

Та в одній збентеженій ділянці його мозку жевріла впевненість у тому, що це неправда: якби вони справді гадали, що він помер, то розбіглися б, кинулись би навтьоки, і Воно б легко половило б їх одного за одним. Та, мабуть, правдивішим було б сказати так: вони гадали, що Воно мертве, проте вірили, що Воно живе.

«Ми мусимо впевнитися! Якщо Воно помирає або повернулося туди, де знаходиться решта Його, то все гаразд. Та що, коли Його просто поранено? Що, коли Воно може одужати? Що…»

Наче скляний осколок, у його мозок увігнався крик Стена. У згасаючому світлі Білл побачив, як павутина впала на плече його друга. Та перш, ніж він добіг до Стена, Майк кинувся на меншого хлопчика, немов американський футболіст — він відштовхнув Стена, і той відірвався від павутиння, яке спружинило назад зі шматком його теніски.

— Відійдіть! — закричав до них Бен. — Відійдіть від нього, воно все розсипається!

Він схопив Беверлі за руку й потягнув її за собою до дитячого розміру дверей, тим часом Стен став на ноги, ошелешено озирнувся, а тоді вчепився в Едді. Удвох, підтримуючи один одного, вони рушили за Беном із Беверлі. У тьмяному світлі вони скидалися на фантомів.

Павутиння над їхніми головами провисало, обвалювалося, втрачало свою страхітливу, симетрію. Тіла ліниво крутилися в повітрі, наче якісь висяки зі страшного сну. Схрещені нитки летіли вниз прогнилими перекладинами якихось дивних, складних драбин — вони падали на кам’яну кладку, по-котячому сичали, розповзалися, розбігалися.

Майк Хенлон зигзагом біг між ними, як потім буде бігати на шкільних матчах, оминаючи гравців команди суперника — пригнувши голову, підпірнаючи та вихляючи з боку в бік. До нього приєднався Річі. Дивовижно, але Річі сміявся, хоча волосся на його голові стирчало, наче голки дикобраза. Світло тьмянішало, люмінесценція, що спіралями крутилася по стінах, згасала.

— Білле! — гукнув Майк. — Ну ж бо! Вшиваймося на хер!

— А коли Воно не здохло?! — прогорлав у відповідь Білл. — Ми маємо йти за Ним! Ми маємо впевнитися!

Частина павутиння обвисла парашутом і зірвалася вниз з огидним звуком, наче тріснула шкіра. Майк схопив Білла за руку й відсмикнув його геть. Спотикаючись, Білл відскочив саме вчасно: за мить на те місце впав жмут павутини.

— Йому кінець! — крикнув Едді, приєднавшись до них. Його очі горіли, наче в гарячці, перетворившись на два ліхтаря, а дихання в горлі свистіло, наче холодний зимовий вітер. Спадаючи, павутиння з шипінням розкреслило мережу шрамів на його гіпсовій пов’язці. — Я чув Його, Воно вмирало, бо так не стогнеш, якщо зібрався на сокс-хоп[783], Воно вмирало, я впевнений!

З темряви вигулькнув Річі, схопив Білла й скрутив його в обіймах. Він ляскав його по спині, наче знаходився під кайфом.

— Я також Його чув — Воно здихало, Великий Білле! Йому срака! А ти не затинався! Анітрішки! Як це ти так? Як, у біса?..

У Білла плуталися думки. Втома обважувала його, чіпляючись важкими незграбними руками. Він не пам’ятав, щоб колись був таким виснаженим… та в голові він чув тягучий, мало не тужливий голос Черепахи: «Я б скінчив усе зараз; не дай Йому втекти… що можна зробити в дванадцятирічному віці, можна вже ніколи не подужати».

— Однак ми маємо пересвідчитися в цьому…

Тіні витягували щупальця та перепліталися, і темрява згущувалася. Проте, перш ніж вона повністю задушила світло, йому здалося, що він побачив той самий пекельний сумнів на обличчі Беверлі… і в Стенових очах. Згасли рештки слабкої люмінесценції, та вони досі чули, як стуко-дриго-шепотіло Його страхітливе павутиння в пітьмі, розпадаючись на шматки.

3

БІЛЛ У ПОРОЖНЕЧІ / ЛІГВО

— і знов ти тут, Малюче! а куди поділося твоє волосся? ти лисий, наче більярдна куля! як сумно! та й сумно, як швидко спливає людський час! кожне життя — короткий памфлет, написаний ідіотом! раз-два й тю-тю!

Мене й досі звуть Білл Денбро. Ти вбило мого брата, вбило Стена Боса Юріса, намагалося вбити Майка. Тож я ось що тобі скажу: цього разу я не зупинюся, поки роботу не буде зроблено.

— Черепаха був тупим, аби брехати, він сказав тобі правду, Малюче… деякі можливості випадають лише раз, і ти справді скривдив мене… заскочив Мене зненацька, та більше так не вийде. Бо це Я прикликав тебе. Я.

Атож, прикликав, та то був не лише Твій поклик.

— Черепаха, твій друзяка… він помер кілька років тому. старий ідіот наригав усередині панцира й захлинувся галактикою — чи то одною, чи то двома, дуже сумно, правда ж? та й досить чудернацько, аби посісти почесне місце в книжках Ріплі «Вір чи не