Джордж Мартін - Борва мечів

— Та твоя мати, хто ж! Золота твоя матуся, моя власна люба сестра Кетлін. Не думай мені гратися у невинність, підла мала брехуха! Усі роки у Водоплині вона гралася з Петиром, наче зі своєю іграшкою. Зваблювала посмішками, солодкими словами, хтивими поглядами… а ночами мучила його найгірше!

— Ні!

«Матінка померла!» — хотіла Санса заволати на все горло. — «Вона була вам сестрою, а тепер вона мертва!»

— Ні, паніматка такого не робили! — скрикнула вона. — І ніколи б не зробили!

— Тобі звідки знати? Ти там була? Ото ж бо й воно! — Ліза зійшла з панського столу в вихорі спідниць. — А чи не було тебе, часом, у почтах князів Бракена і Чорноліса, коли вони приїхали до пана батька судитися у своїй чварі? Для нас тоді грав та співав пісняр князя Бракена, і Кетлін того вечора протанцювала з Петиром шість танків, шість — я всі порахувала! Князі почали сваритися, пан батько повели їх до приймальні, а нас уже ніхто не зупиняв — пили собі й пили досхочу. Едмур напився п’яний, бо ж малий ще був… а Петир спробував поцілувати твою матір, та вона його відштовхнула і засміялася. Вона з нього кепкувала! Його це так принизило, поранило… мені аж серце краялося… а потім він упився і упав на стіл. Дядько Брінден повів його спати, щоб пан батько не побачили. Але ж ти нічого з того не пам’ятаєш, га?

Тітка дивилася на неї лютими очима.

— То пам’ятаєш чи ні?!

«Чи вона п’яна, а чи божевільна?»

— Я тоді ще не народилася, ясна пані.

— Так, ти не народилася. Зате народилася я! Тому не смій мені казати, що правда, а що ні. Бо я правду знаю! Ти його цілувала!

— Ні, то пан Петир цілував мене! — наполягала Санса відчайдушно. — Я ніколи не хотіла…

— Ану помовч! Я тобі не дозволяла рота розтуляти! Це ти його звабила, ти — так само, як твоя мати того вечора у Водоплині, посмішками, таночками… Гадаєш, я можу забути? Тієї ж ночі я прокралася йому до ліжка — подарувати розраду. Мені боліло і кровило, але біль той був найсолодший у світі. Він тоді сказав, що кохає мене, але перш ніж заснути, назвав мене «Кет»! Але й попри те я лишилася з ним, аж доки зоря не зайнялася. Твоя мати ніколи не була його гідна. Не схотіла навіть дати йому запоруку прихильності, коли він бився з Брандоном Старком. А я б дала! Я йому все віддала. І тепер він належить мені. Не Кетлін, і вже ж не тобі!

Рештки Сансиної упертості танули під тітчиним наступом. Ліза Арин лякала її незгірше від королеви Серсеї.

— Так, пан Петир належить вам, милостива пані, — промимрила вона, удаючи покірність і каяття. — Чи не дозволите піти до себе?

— Не дозволю! — Тітчин подих добряче відгонив вином. — Якби ти була хтось інша, я б тебе відси вже вигнала — до князя Нестора у Місячній Брамі, а чи й назад на Пальці. Смакує тобі скінчити решту життя на похмурому березі серед брудного бидла та овечого лайна? Отаку долю готував мій панотець Петирові. Усі гадали, що з-за того дурного двобою з Брандоном Старком, але то неправда. Батько казали: дяка богам, що такий зацний пан та вельможа, як Джон Арин, погодився узяти мене спаплюженою. Та я знала, що все робиться лише заради мечів та списів. Я мусила одружитися з князем Джоном, бо панотець викинув би мене геть, як свого брата. Але доля призначила мене Петирові! Я тобі розповідаю, щоб ти зрозуміла, як ми одне одного кохаємо, скільки ми страждали і скільки мріяли про наш шлюб! Ми ж нарядили дитинку, маленьку любеньку дитиночку…

Ліза притиснула руки до живота, наче дитина ще й досі була там.

— А потім дитинку в мене забрали! І я присягнулася, що більше цього не дозволю. Джон хотів відіслати мого любого Роберта на Дракон-Камінь, а той п’яниця на престолі — віддати його Серсеї Ланістер! Та я їм не дозволила… і тобі не дозволю вкрасти в мене Петира Мізинця. Чуєш мене, Алейно, Сансо, чи як ти там звешся? Чуєш, що я тобі кажу?

— Так, чую. Присягаюся, клянуся! Я ніколи не цілуватиму пана Петира, ніколи не… не зваблюватиму його.

Санса сподівалася, що хоч у такий спосіб нарешті вгамує тітку. Та де ж пак.

— То ти зізналася?! Це ти його цілувала, я саме так і гадала! Ти така ж розпусниця, як твоя мати! — Ліза вхопила її за зап’ясток. — Ану ходімо! Я тобі зараз дещо покажу.

— Мені боляче, — зіщулилася Санса. — Благаю вас, тітонько Лізо… я ж нічого не робила, присягаюся вам!

Але тітка не зважала.

— Марільйоне! — загорлала вона. — Ходи сюди, Марільйоне, ти мені потрібен! Ану хутко до мене!

До тієї хвилини співцеві вистачало розуму сидіти якнайдалі, на іншому кінці палати. Але на заклик пані Арин він прибіг притьмом, аж підскакуючи.

— Так, мосьпані?

— Ану зіграй нам пісню. Зіграй «Чесну та зрадливу».

Марільйонові пальці забігали струнами.

— Ой поїхав наш панич та й під дощиком у ніч, гей-на, гей-на-гей…

Пані Ліза рвучко смикнула Сансу за руку, змушуючи обирати: чи ступати самій, а чи волочитися. Не маючи сили опиратися, Санса обрала переставляти ноги самотужки. Вони проминули половину палати і стали між двома стовпами перед білими дверми з оберіг-дерева, врізаними у мармурову стіну. Двері були щільно зачинені й закладені трьома важкими спижевими засувами. Санса чула, як вітер ззовні просякає у шпарини по краях. Побачивши серпик місяця, вирізьблений на дереві, вона уперлася ногами і не зробила більше ані кроку.

— Це ж Місячні Двері! — Вона спробувала викрутитися на волю. — Навіщо ви показуєте мені Місячні Двері?!

— Кувікаєш, наче сполохане порося. А в садку ой яка смілива була, ге? Там, у снігу, чого ж не сміліти!

— Панна в хаті вишиває, дощик ниви поливає, — співав Марільйон, — гей-на, гей-на-гей…

— Відчини двері! — наказала Ліза. — Кажу тобі, відчини! Або ти відчиниш, або пошлю по сторожу.

Вона грубо пхнула Сансу вперед.

— Твоя мати хоч не боягузлива була. Ану підіймай засуви!

«Якщо коритимуся — може, швидше відпустить.» Санса вхопила один зі спижевих засувів, висмикнула, кинула на підлогу. Потім мармуром