Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол

І тоді, без сумніву, від мене також нічого не залишиться!

— Отже, ти вважаєш, що нічого не залишиться? — допитувалася Червона Королева.

— Мабуть, що так.

— Як завжди, ти помиляєшся, — пояснила Червона Королева. — Залишиться терпіння собаки.

— Але я не розумію, як...

— Ну, як же, подумай! — вигукнула Червона Королева. — Собака втратить терпіння, правильно?

— Мабуть, правильно, — обережно погодилася Аліса.

— Отже, якщо собака втече, її терпіння залишиться, — з тріумфом вигукнула Королева.

Аліса сказала якомога серйозніше:

— Може, їм і трапляється бувати окремо. — Але мимоволі вона подумала: «Яку жахливу нісенітницю ми плетемо!»

— Вона зовсім не вміє розв’язувати задач! — з особливим наголосом підкреслили обидві Королеви.

— А ви вмієте розв’язувати задачі? — запитала Аліса, раптом обертаючись до Білої Королеви, бо їй уже набридли всі ці звинувачення.

Королева глибоко зітхнула й заплющила очі.

— Я вмію додавати, — сказала вона, — якщо мені дадуть можливість подумати... Але я ніколи не навчусь віднімати.

— Ти, звичайно, знаєш абетку? — запитала Червона Королева.

— Певна річ, знаю, — відповіла Аліса.

— Я теж знаю, — прошепотіла Біла Королева. — Ми будемо повторювати її разом. І я розкажу тобі свій секрет: я вмію читати слова з однієї літери. Хіба це не чудово? Але не сумуй. З часом ти теж навчишся.

Тут Червона Королева почала знову:

— Ти вмієш відповідати на корисні запитання? — звернулася вона до Аліси. — Звідки береться хліб?

— О, це я знаю! — зраділа Аліса. — Взяти борошно...

— А де воно росте? — запитала Біла Королева. — У саду чи серед живоплоту?

— Та ні, воно не росте взагалі, — пояснила Аліса. — Його мелють. Це зерно росте в землі.

— Скільки акрів землі? — знову втрутилася Біла Королева. — Не можна обходити такі питання.

— Освіжи їй голову! — нетерпляче перебила Червона Королева. — У неї буде жар від того, що вона занадто багато думає.

Тут вони вдвох заходилися обмахувати її жмутками листя. Зрештою вона змушена була благати їх облишити це, бо вони геть розпатлали їй волосся.

— Зараз вона знову почувається добре, — сказала Червона Королева. — Ти знаєш мови?

— Як французькою мовою «нісенітниця»?

— Нісенітниця — не англійське слово, — поважно відповіла Аліса.

— А хто говорить, що воно англійське? — зауважила Червона Королева.

Аліса подумала, що цього разу вона знайшла вихід зі скрутного становища.

— Якщо ви поясните мені, якою мовою слово «нісенітниця», я скажу, як воно французькою мовою, — вигукнула вона, радіючи.

Та Червона Королева гордо випросталася і заявила:

— Королеви ніколи не торгуються.

«Хотіла б я, щоб Королеви ніколи не ставили питань», — подумала Аліса.

— Не будемо сваритися, — сказала Біла Королева занепокоєним голосом. — Від чого буває блискавка?

— Блискавка буває, — рішуче відповіла Аліса, бо була цілком переконана в цьому, — від грому... Ні-ні! — швиденько виправилася вона. — Я не те хотіла сказати.

— Пізно виправляти, — промовила Червона Королева. — Варто сказати щось один раз, як це так і буде. І ти мусиш відповідати за наслідки.

— Це нагадує мені, — сказала Біла Королева, похнюпившись і схвильовано сплескуючи в долоні, — про жахливу грозу, яка була минулого вівторка. Тобто, я хотіла сказати, минулих вівторків, розумієте.

Аліса розгубилася.

— У нашій країні, — зауважила вона, — понеділок чи вівторок буває лише раз на тиждень.

Червона Королева відповіла:

— Тим гірше для вас. У нас тут той самий день або ніч повторюється двічі або тричі, і іноді взимку та сама ніч повторюється п’ять разів поспіль: щоб було тепліше, розумієш.

— Хіба п’ять ночей тепліші від одної? — наважилася запитати Аліса.

— Без сумніву. В п’ять разів.

— Але вони повинні бути і в п’ять разів холодніші, згідно з цим правилом...

— Так воно і є! — вигукнула Червона Королева. — У п’ять разів тепліші і в п’ять разів холодніші. Так само як я в п’ять разів багатша від тебе. І в п’ять разів розумніша.

Аліса зітхнула й облишила допитуватися.

«Це як загадка без розгадки», — подумала вона.

— Хитун-Бовтун теж бачив цю грозу, — стиха продовжувала Біла Королева, немов розмовляла сама з собою. — Він саме підійшов до дверей зі штопором в руці...

— А що йому було треба? — поцікавилася Червона Королева.

— Він сказав, що хоче зайти, — провадила Біла Королева, — пошукати гіпопотама. Але саме того ранку трапилося так, що того не було в приміщенні.

— А зазвичай вони бувають? — здивувалася Аліса.

— Тільки по вівторках, — пояснила Коро­лева.

— Я знаю, чого він прийшов, — зауважила Аліса. — Він хотів покарати рибу, тому що...

Тут Біла Королева знову почала:

— Це була така гроза, ти навіть уявити собі не можеш!

— Вона цього ніколи не вміла, знаєте, — додала Червона Королева. — Знесло частину даху... Грім проник у кімнату... Він гасав по всій кімнаті, грюкав по столах і по всьому... Я так налякалася, що забула власне ім’я!

Аліса подумала: «Я ніколи не буду навіть намагатися пригадати власне ім’я в час небезпеки! Нащо воно потрібне?» Але не висловила цього вголос, побоюючись образити сердешну Королеву.

— Ваша величність повинна вибачити їй, — звернулася Червона Королева до Аліси і взяла Білу Королеву за руку, пестячи її. — У неї добрі наміри, але вона мимоволі говорить дурниці, майже завжди.

Біла Королева несміливо зиркнула на Алісу. Аліса почувала, що необхідно сказати що-небудь приємне, але їй нічогісінько не спадало на думку.

— Вона не одержала відповідного виховання, — продовжувала Червона Королева. — Але її лагідність гідна подиву! Погладь її по голові — і ти побачиш, як їй це буде приємно!

Але цього Аліса не насмілилася зробити.

— Трохи ласки... Та ще як закрутити їй волосся на папірці... Це творить з нею чудеса...

Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову на плече Алісі.

— Мені так хочеться спати! — прошепотіла вона.

— Вона втомилася, бідолаха! — сказала Червона Королева. — Пригладь їй волосся... Позич свій нічний чепчик... заспівай їй ніжну колискову пісню.

— У мене немає з собою чепчика, — відповіла Аліса, намагаючись виконати перший наказ. — І я не знаю ніжних колискових пісень.

— Доведеться співати мені, — сказала Червона Королева і почала:

А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,

Поки до обіду, може б, ми заснули,

А після обіду підемо на гулі,

Спіте, королеви, люлечки-люлі...

— Зараз ти знаєш слова пісні, — додала вона і схилила голову на друге плече Алісі. — Проспівай ти мені, я теж хочу спати.

За мить обидві Королеви міцно спали і голосно хропли.

— Що мені робити? — вигукнула Аліса, страшенно розгубившись, коли спочатку одна голова, а потім і друга скотилися їй на коліна і лежали там, мов важкі головки цукру. — Не думаю, щоб коли-небудь трапилося таке: доглядати одночасно двох Королев, які заснули! Ні-ні, такого не було за всю історію Англії! Не могло бути, розумієте, бо ніколи не бувало більше однієї Королеви одночасно. Прокиньтесь, ви! Ви такі важкі! — продов­жувала вона роздратовано. Але у відповідь чулося лише спокійне хропіння.

Щохвилини хропіння робилося все виразніше і все дужче нагадувало якусь мелодію. Згодом Аліса навіть змогла розібрати слова. Вона так уважно слухала, що зовсім не помітила, коли дві величезні голови кудись зникли з її колін.

Вона опинилася перед аркою, на якій великими літерами було написано «Королева Аліса». З обох