Джон Віндем - День триффідів

Це звучало нормально, але щодня наставало завтра і зробити це ставало все важче.

Деякі з них почали потроху вчитися, але все одно без моєї присутності не відбувалося практично нічого, починаючи від пошуку й закінчуючи відкриванням банок. Здавалося, що потреба в мені не меншає, а навпаки більшає.

Їхньої провини в цьому не було. Але це ускладнювало ситуацію. Дехто з них працював щосили. Я лише змушений був спостерігати за ними, відчуваючи, що підло втекти і кинути їх для мене стає все важче. Кілька разів на день я проклинав чоловіка на ім’я Коукер за те, що він вплутав мене в цю ситуацію, але це не допомагало розв’язати проблему. Усе, що мені залишалося, — це хіба що запитувати себе, чим це все може закінчитися…

Перше передчуття (хоча я навряд чи вважав його таким) з’явилося в мене четвертого чи п’ятого ранку, коли ми знову збиралися на пошуки. Якась жінка з другого поверху крикнула, що нагорі є двоє хворих — як їй здалося, у дуже поганому стані.

Моїм вартовим це не сподобалося.

— Послухайте, — сказав я їм, — з мене вже досить цього ланцюга. Без нього було б набагато краще.

— А, ти вже надумав вислизнути і втекти до свого старого кодла? — сказав хтось.

— Я вас не дурю, — сказав я. — Я міг би позбутися цієї пари горил-аматорів хоч вдень, хоч вночі. Але я цього не зробив, бо нічого проти них не маю — хіба тільки вони є для мене парою тупуватих незручностей…

— Еее… — почав протестувати один з моїх вартових.

— Але, — продовжив я, — якщо вони не дозволять мені глянути, що сталося з цими людьми, то можуть очікувати, що я позбудуся їх будь-якої хвилини, починаючи відтепер.

Ці двоє поступилися здоровому глузду, але коли ми зайшли до кімнати, то намагалися триматися подалі, наскільки це дозволяв ланцюг. Постраждалими виявилися двоє чоловіків — один молодий, другий середнього віку. Обидва мали високу температуру і скаржилися на сильний біль у кишечнику. Я не дуже знався на таких речах, але мені й не треба було багато знати, щоб занепокоїтися. Я не придумав нічого, окрім як перенести їх до порожнього будинку неподалік, і сказав одній з жінок опікуватися ними якомога краще.

Так почався день невдач. Наступна з цих невдач, зовсім іншого характеру, сталася приблизно опівдні.

Ми обчистили більшість продовольчих крамниць, що були поблизу, і я вирішив трохи розширити радіус пошуків. З того, що я пам’ятав про околиці, я вважав, що ми маємо знайти ще одну торгову вулицю за півмилі на північ, тож я повів свою групу тим шляхом. Крамницю ми там знайшли, але разом з нею й дещо інше.

Коли ми завернули за ріг, я зупинився. Попереду одного з продуктових магазинів група людей вивозила ящики і складала їх до вантажівки. Якби не інший автомобіль, їх можна було б сплутати з моєю власною групою. Я зупинив свою групу, де було чоловік двадцять, щоб подумати, як нам бути далі. Я схилявся до того, щоб відійти та уникнути можливих проблем, знайшовши іншу крамницю; не було сенсу вступати в конфлікт, адже в різних крамницях було ще чимало продуктів, які можна було взяти, маючи достатню організацію. Та першим прийняв рішення не я. Доки я вагався, з дверей крамниці впевнено вийшов рудий юнак. Він був зрячим, у цьому не було жодних сумнівів, як і в тому, що він нас побачив.

Він не поділяв моєї нерішучості й швидко засунув руку до кишені. Наступної миті в стіну поруч зі мною врізалася куля.

Ненадовго виникла німа сцена. І мої, і його люди дивилися одне на одного своїми незрячими очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Потім він знову вистрелив. Мабуть, він цілився в мене, але куля влучила в чоловіка ліворуч. Той буркнув, ніби був здивований і з якимось зітханням впав на землю. Я сховався за ріг, потягнувши за собою іншого вартового.

— Швидше, — сказав я йому. — Давай ключа від наручників. У такому стані я нічого не зроблю.

Він лише посміхнувся, ніби все зрозумів. Це була людина однієї ідеї.

— Ага, — сказав він. — Утекти захотів. Мене не обдуриш.

— Заради Бога… От клятий блазень, — сказав я, підтягуючи до себе на ланцюгу тіло першого вартового, щоб мати більший радіус дій.

Цей дурень почав сперечатися. Одному Богові відомо, які хитрощі він приписував мені, ворушачи своїми дурними мізками. Тепер вже ланцюг був достатньо ослаблений, щоб я міг підняти руки. Я стукнув його по голові обома кулаками, і він сповз по стіні. Цей удар позбавив його аргументів. Ключ я знайшов у бічній кишені.

— Слухайте сюди, — сказав я іншим. — Розвертайтеся і йдіть прямо. Не відділяйтеся від групи або теж дістанете кулю. А тепер ворушіться.

Я відімкнув один браслет, позбувся ланцюга і переліз через стіну до чийогось саду. Там я припав до землі і відстебнув другий браслет. Потім я обережно, оглядаючись, рушив до дальнього кінця стіни. Юнак з пістолетом не став бігти за нами, чого можна було очікувати. Він ще був разом зі своєю групою, роздаючи їм вказівки. І тут я подумав: а навіщо йому поспішати? Ми від нього не відстрілювалися, тож він, мабуть, подумав, що ми неозброєні, і не зможемо швидко втекти.

Роздавши вказівки, він упевнено вийшов на дорогу, щоб зручніше було бачити відступ нашої групи, і почав рухатися за ними. На розі він зупинився, глянув на двох моїх вартових, що лежали на землі. Мабуть, ланцюг навів його на думку, що один з них був очами нашої банди, бо він поклав пістолет у кишеню і, не кваплячись, подався за рештою.

Це було не те, чого я очікував, і мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти його задум. Потім я здогадався, що для нього найвигідніше було простежити за групою, щоб виявити нашу штаб-квартиру і побачити, яку здобич він там зможе захопити. Мушу визнати, що визначати вдалі можливості він міг набагато швидше за мене, або краще продумував це заздалегідь. Я був радий, що сказав своїй групі йти прямо. Радше за все, вони вже втомилися, але я розраховував, що ніхто з них не зможе знайти дороги назад до готелю, а отже, і привести його туди. Якщо вони триматимуться разом, я зможу зібрати їх пізніше без особливих труднощів. Найголовніше — вирішити, що робити з чоловіком, у якого пістолет і який не проти ним скористатися.

У деяких частинах світу можна зайти до першого-ліпшого будинку і знайти там зручну вогнепальну