Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

— Що починається?

— Он, — указав він на світлицю.

Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі... Туди кинувся її Колісник.

— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, — запрохував З^нибіда. — Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.

— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого... Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив... Отак добрі люди зійдуться, погомонять... Тільки й нашого... Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою... Просимо ж покорно... Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукав Загнибіда на дяка. — Гай-гай!

Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.

— А ти, гляди, мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив'яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.

— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. — Он — чужі... он — люди...

— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив?

— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. — Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає, а набік молодицям "шерденько" шепче.

— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки. — У мене он зубів у роті немає!.. — І він показав йому свої почорнілі ясна.

— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.

Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.

— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, — цькував Колісник. — Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Зяяю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!

Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.

— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, — кліпає він, — нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми... Старий, а хитрий... Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така... Он куди його тягне! Он куди він стриже!

Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.

— Ходімо! — кликали Колісника.

— Хан їм! — одказав той. — Почудачили — ходімо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця. — Як у панів хрестяни були — ото так! Тоді — доходи! Бог дав святоЗараз і везуть тобі з економій: той — того, той — другого... цілими хурами... А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!

— Господь не оску діває в своїй милості! — підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.

Молодий батюшка тільки головою скрутнув.

— Любимець протопопів, так йому нічого, — мовив тихо, зітхнувши.

— А вже в нас протопоп! — додав Рубець.

— Христос воскрес! — наче з великого дзвона вдарив диякон.

— Воістину! — одказав Колісник, підходячи до його.

— От!—зрадів диякон. — Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого, — бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули. — Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, — додав і побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче — як не двадцять п'ять рублів, то й не повінчає, умирає хто — ложи десять рублів, а хрестити — готуй три карбованці. Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції... Отець Миколай тільки глибоко зітхав.

А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця, — в одну шкуру — виходь та й виходь за нього заміж! У його — і хата своя, і скриня е; у скрині сувоїв З десять полотна. І землі йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублів п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть — так і дзвониш! Даєш ти гривню — на гривню задзвоню, сороківку — на сороківку, а за карбованця — так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити — потяг за хвіст, та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою пикою не йди!

Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п'яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий — він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу — де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п'є і ніхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

— Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? — і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.