Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

— Правила ти знаєш! — так ні разу не кліпнувши, виприскує крізь зуби коханець Єви.

— Немає жодних правил! — хмикаю і роблю крок назад. Підіймаю руки перед собою на знак готовності. Амерін не зволікає — одразу летить удар справа, від якого я ухиляюся. Хук лівою — знову мимо.

Починаю танцювати по рингу як Дакаскос, змушуючи супротивника злитися ще більше. Амерін продовжує боротися з повітрям, а у мене закипає в крові адреналін. Максим ставить руки в стійку захисту, і я переходжу до атаки, намагаючись зосередитися на своїх рухах.

Удар — і я вже не бачу перед собою його, тільки силует, розмита пляма, яку хочу перетворити на коржик, наступити ногою і втерти в підлогу до хрускоту кожної кісточки. Нехай і він побуде в моїй шкурі, відчує порожнечу, яку відчув я, дізнавшись, що він спить з моєю жінкою.

Хук лівою — противник робить кілька кроків назад. А у мене в голові спливає картина, як цей сучий син чіпає “моє”. Розум затуманює лють, злість і роздратування. Прямий удар в голову — і він падає. Починає ржати, вимовляючи крізь зуби:

— Ти не зрозумів, Яре, правил немає! — ногою б'є по згину колін, тим самим підкосивши мої ноги. Підривається і хапає мене за голову, завдає удару коліном у сонячне сплетіння. Прямий подвійний удар в голову — і я падаю на коліна хапаючи ротом повітря. Всі почуття загострюються, і моя річка гніву виходить з берегів. У думках проскакує образ сина, і я, вдихнувши голосно кисень, підіймаюся на ноги. Похитуючись, стаю в стійку. Амерін йде повільно, пересувається рингом з усмішкою в очах.

— Давай так, я припиняю боротися за частину “ЯРМИ”, а ти забуваєш про існування Єви! — пропонує угоду, наблизившись до мене небезпечно близько. Його слова врізаються у мене, немов леза, обдаровуючи нестерпною мукою, перетворюючи мої емоції на безумство. Звір всередині мене вириває з пам'яті давно загнані в кут спогади. Біль вмить випаровується, залишаючи тільки спрагу помсти.

Головою б'ю в ніс, ще один удар кулаком у голову. Скотина! Спочатку з ласки його сім'ї ми з сестрою залишилися без батьків, тепер він хоче залишити мене без сина і його матері!

Амерін, зігнувшись надвоє, здіймає на мене очі, повні ненависті та злості. Мало? На тобі ще — удар з місця ногою по ребрах, хук праворуч, і завершую атаку ударом у стрибку, коліном потрапляю в грудну клітку. Максим падає на підлогу, кашляючи й випльовуючи кров на ринг.

Я зараз почуваюся левом, диким звіром у джунглях, який відстоює свої права на самку і власну дитину. Готовий вигризти зубами перемогу і довести, що жоден самець не гідний моєї левиці — тільки я!

— Ха-ха, — рже противник, — ти думаєш, вона тебе кохає? Ні! Вона була піді мною два роки, — підіймається на ноги. — Піді мною вона кінчала і просила ще! Вона мене кохає, просто ще не розуміє цього! — намагається вибити мене з колії коханець ударами у саме яблучко. Відчуваю, як струмочки поту течуть по моїй спині, тільки не зрозуміло, від чого: від емоцій, чи фізичного навантаження.

Ревнощі та суперництво в цей момент поглинули мене. Розум вже не розуміє продовження монологу Максима. Кілька секунд дивлюся в очі супротивника і знову нападаю. З риком обхоплюю руками шию, завдаючи удари коліном по тілу. Наші тіла сплітаються, наче змії, вбиваючи з останніх сил удар за ударом. Я б'ю — він відповідає.

— Вона — моя! — кричить мені у вухо Максим, за що отримує в око. Б'ю, куди можу дотягнутися, замість відповіді. Туман ревнощів і власництва закрили потік слушних думок, і я виприскую лють, немов отруту, вкладаючи у кожен удар.

Противник не здається, відповідаючи з не меншою силою і злістю. Падаємо сплетені на землю, не припиняючи завдавати один одному ушкоджень.

— Досить! — чую крик за межами рингу. Через спалах гніву та адреналіну в крові я ніяк не можу впізнати жіночий голос. Відкидаю противника в кут, повертаючи голову на голос. Єва?! Чому вона тут? Кидаю погляд обурення на Амеріна і реву ревом ведмедя:

— Що вона тут робить?! У нас був договір! — у гніві штовхаю ногою тіло, яке намагається піднятися. Я ж просив, щоб вона не дізналася! Не хочу, не можу я боксувати при ній, мої мізки змиває потяг і гріховна залежність до її тіла.

— Досить! З глузду з'їхали?! — кричить Ораторка, прямуючи до рингу. Кім перекриває їй дорогу, на що вона шипить, як змія:

— Смерті хочеш?! 

Поки мій охоронець в ступорі, вона пролазить під канатами та швидко проходить у центр рингу. Підходить до нас, обдаровуючи поглядом обурення й роздратування. Спочатку стріляє бурштином у мене, а потім і в мого супротивника.

— Я дивлюся, ти остаточно втратив мізки! Ким ти себе уявляєш? Хто ти такий, щоб вирішувати, жити йому чи померти? — часто дихаючи, кричить коханцю в обличчя. — Закінчуйте цей цирк, швидко!

— А ти що так розпереживалася? Боїшся втратити нову іграшку? — спльовуючи кров, карбує кожне слово Максим.

Я стою, намагаючись тримати себе в руках. Не хочу втручатися, нехай висловлюються тут, біля мене, а не в якомусь окремому номері. Знову ревнощі підіймаються, як стрілка на градуснику. Зціпивши зуби, я роблю крок назад, щоб не продовжити бій.

— Ти що верзеш, придурку?! Яка, на хрін, іграшка?! — в очах жінки загоряється вогонь сказу.

Яка вона сексуальна, коли гнівається! Мої мізки починають перемикатися на зовсім інший настрій, і я відганяю чари, струсивши  головою.