Станіслав Лем - Едем, Станіслав Лем

— А, — сказав він, — ти тут, ну й добре... — І схопив Хіміка за плече: — Протягли мене трохи, але мені вдалося забратися до зали... Ти загубив ліхтарика?

— Так.

Лікар усе ще тримав Хіміка за плече.

— Голова крутиться, — пояснив він спокійним голосом, трошки задихаючись. — Та це нічого, зараз мине.

— Що то було? — пошепки, ніби сам себе, запитав Хімік.

Лікар не відповів. Обидва вслухалися у темряву: в ній знову лунали далекі кроки, вона була сповнена шерехів, кілька разів доносився приглушений відстанню стогін. Небо над мурами спалахнуло, освітивши їхні гребені; світло затремтіло на вертикальних гранях та, бліднучи, сповзло вниз, наче миттєвий схід і захід сонця.

— Ходімо, — сказали Лікар та Хімік одночасно.

Якби не ракети, що кинув Координатор, їм, мабуть, не вдалося б повернутися до світанку. А так, орієнтуючись на відблиск заграви, яка ще двічі розганяла морок кам’яних ущелин, вони визначили правильний напрямок руху. Дорогою зустріли кількох утікачів, які, злякавшись світла їхнього ліхтарика, панічно зникли, а раз наштовхнулися на вже захололе тіло, яке лежало біля підніжжя крутих сходів. Мовчки переступили через нього. Була за кілька хвилин одинадцята, коли вони знайшли невеличку площу з кам’яним колодязем; тільки-но на неї впав промінчик Лікаревого ліхтарика, як згори потрійною смугою сяйнули фари.

Координатор чекав на них біля сходів; коли обоє, важко дихаючи, вибігли нагору, до машини, й сіли на приступках, він неквапливо вимкнув фари й мовчки ходив туди-сюди в темряві, чекаючи, коли вони нарешті зможуть заговорити.

Почувши про все, що бачили обоє, він тільки зауважив:

— Ну гаразд. Добре, що цим обійшлося. Тут один із них...

Лікар та Хімік нічого не зрозуміли, й тільки коли Координатор увімкнув боковий прожектор і повернув його назад, вони рвучко підхопилися. За кільканадцять метрів від всюдихода непорушно лежав дуплекс.

Лікар першим опинився біля нього. З прожектора падала широка смуга світла, при якому можна було порахувати навіть найменші заглибники в кам’яних плитах.

Дуплекс напівлежав, голий, верхня частина його великого торса була трохи піднята. Зі щілини між грудними м’язами на людей дивилося велике блідо-голубе око — вони бачили тільки краєчок сплюснутого личка, мов крізь шпарину непричинених дверей.

— Як він сюди потрапив? — тихо запитав Лікар.

— Прибіг знизу, за кілька хвилин перед вами. Коли я пускав ракети, він утік, потім повернувся.

— Повернувся?!

— На це саме місце. Отак.

Вони розгублено стояли над дуплексом. Він важко дихав, наче після тривалого бігу. Лікар нахилився, щоб погладити чи поплескати велетня долонею; той затремтів, на блідій шкірі його гігантського тіла виступили водянисті краплі, великі, наче пухирі.

— Він... нас боїться... — тихо сказав Лікар і безпорадно додав: — Що будемо робити?

— Залишимо його та поїдемо. Вже пізно, — відповів Хімік.

— Нікуди ми не поїдемо. Послухайте... — Лікар завагався: — Знаєте що? Давайте трохи посидимо біля нього...

Дуплекс не ворушився. Якби не розмірені рухи його дископодібних грудей, можна було б подумати, що він неживий. За прикладом Лікаря Координатор та Хімік повсідалися поруч нього на кам’яній плиті. З темряви долинав віддалений шум гейзера, часом вітер шелестів у невидимих заростях, поселення, яке розкинулося внизу, огортала непрозірна ніч. У повітрі іноді пропливали клапті рідкого туману, силует всюдихода, що чітко вимальовувався у відсвітах фар, чорною декорацією нерухомо застиг віддалік. Через добрих десять хвилин, коли всі вже почали втрачати надію, дуплекс раптом зиркнув на них крізь щілини свого сховища. Вистачило необережного руху Хіміка, щоби щілина знову стулилася, але цього разу вже ненадовго.

Нарешті — майже через півгодини після зустрічі — велетень випростався. Він мав метрів два заввишки й був би ще вищий, якби не нахилявся вперед. Коли він ступав, нижня частина його безформного тіла змінювалася й здавалося, що він може довільно то висовувати, то втягувати ноги; насправді ж це тільки м’язи, стискаючись довкола нижніх кінцівок, виразніше виділялися й ставали справнішими під час ходьби.

Ні Координатор, ні Хімік добре не знали, як Лікар цього домігся, — він сам потім запевняв, що теж не знає, — в усякому разі, після тривалих попліскувань, ласкавих жестів, нашіптувань дуплекс, який уже зовсім висунув із внутрішньої сумки свій рухливий торс, дозволив Лікареві потягти себе за тоненьку руку до всюдихода. Його маленька голова була нахилена вперед і мовби з якимсь наївним подивом поглядала згори на людей, які стояли в світловому конусі прожектора.

— Ну й що ж тепер? — запитав Хімік. — Тут ми з ним не порозуміємося.

— Як то що? — відповів Лікар. — Заберемо його з собою.

— У тебе всі клепки в голові?

— Це й справді дало б нам багато, — сказав Координатор, — але... він важить, мабуть, півтонни!

— Ну то й що з цього? Всюдихід розрахований на більше.

— От тобі й на! Нас троє й спорядження — це вже більш як триста кілограмів. Можуть тріснути ресори.

— Справді? — здивувався Лікар. — Тоді не треба. Нехай іде геть.

Із цими словами він підштовхнув дуплекса в бік сходів, що вели вниз.

Величезне створіння, коли воно стояло біля них, а особливо коли на нього падало світло прожектора (їм увесь час здавалося, що в нього відрубана голова й що на її місці стирчить інша, чужа, маленька, котра абияк, надто низько посаджена), раптом зібгалося, немовби запалося само в себе, а його шкіру в одну мить укрили краплі водянистої рідини, які переливалися всіма барвами веселки.

— Ну що ти, не треба, я просто пожартував, хай йому біс... — промимрив Лікар.

Координатор та Хімік теж були здивовані такою реакцією. Лікареві насилу вдалося заспокоїти це величезне створіння. Розташувати у всюдиході нового пасажира виявилося не так просто. Координатор випустив трохи не все повітря з шин, так що всюдихід майже сів на каміння; при світлі ручного прожектора зняли обидва задні сидіння й закріпили їх на багажнику, а на вершечок цієї піраміди висадили ще й випромінювач. Та дуплекс не хотів заходити до машини. Лікар попліскував його, вмовляв, підштовхував, сам сідав та вискакував, і якби не супровідні обставини, видовище це мало б вельми кумедний вигляд. Давно вже минула одинадцята, а їм іще треба було вночі, по складній місцевості, переважно піднімаючись круто вгору, подолати сто з лишком кілометрів, які відділяли їх від ракети. Нарешті Лікареві ввірвався терпець. Він схопив одну з піднятих рук маленького торса й