Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

пішки відстань у двісті сімдесят кілометрів між їхнім селом і столицею. Вони перетнули низовину, де вологість перетворювала рослини на невпинно паруюче драглисте вариво, дерлися вгору й униз пагорбами, оминаючи закляклих ігуан і похилені пальми, простували плантаціями кофейних дерев, намагаючись не наражатися на наглядачів, ящірок і змій, рухалися під листям тютюну, навколо якого роїлися блискотлива комашня й зоряні метелики. Вони брели до міста навпрошки, вздовж автостради, але кілька разів мусили йти манівцями, щоб обійти військові табори. Часом водії вантажівок, проїжджаючи повз них, збавляли швидкість, принаджені спиною красуні-метиски та її довгим чорним волоссям, але погляд старого миттю відбивав у них найменше бажання чіплятися до дівчини. Дідусь та онука не мали грошей і не вміли жебракувати. Коли харчі в кошику скінчилися, вони продовжили путь на одному ентузіазмі. По ночах, загорнувшись у накидки, спали під деревами з молитвою на вустах і гадкою про хлопчика, намагаючись не думати про пум і отруйних змій. Прокидалися вкриті синюватими жуками. Щойно благословлялося на світ і все навкруг ще огортав серпанок останнього сну, а люди й тварини не починали своїх повсякденних справ, вони знову були вже в путі, прагнучи скористатися вранішньою прохолодою. До столиці добулися дорогою, якою колись сюди ввійшли іспанці, запитуючи кожного стрічного, де шукати міністра соціального забезпечення. В◦дідуся на ту пору боліли всі кості, а в Клавелес вицвіло вбрання, й сама вона скидалася на сновиду, двадцятилітню вроду якої притлумила вікова втома.

Хесус Діонісіо був найвідомішим у провінції ремісником; за довге життя він здобув славу людини незарозумілої, бо вважав свій талант даром Божим, яким слід розпоряджатися на власний розсуд. Починав колись як гончар та й досі робив глиняний посуд, але слави зажив завдяки дерев’яним святим і невеличким образкам у пляшках — їх купували селяни для своїх хатніх вівтарів і туристи в столиці. Це була повільна праця — справа ретельності, часу й щирого серця, як пояснював старий дітлахам, котрі, скупчившись навколо нього, спостерігали, як він працює. Хесус Діонісіо пінцетом устромлював у пляшки пофарбовані палички з крапелькою клею в тому місці, яке треба було приклеїти, й терпляче чекав, поки паличка висохне, перш ніж припасувати наступну деталь. Старий спеціалізувався на хресних муках: більший хрест у центрі, на якому висів вирізьблений Ісус із цвяхами, терновим вінком і німбом із золотавого паперу, й два менших для покараних на Голготі злодіїв. На Різдво він робив ясла для хлопчика-Ісуса, голубів, що уособлювали Святий Дух, а ще зірки й квіти — символи райського блаженства. Він не вмів ані читати, ані розписуватися, бо коли був малим, у цих краях не було жодної школи, зате міг переписати з молитовника деякі латинські фрази й прикрасити ними п’єдестали своїх святих. Хесус Діонісіо казав, що батьки навчили його шанувати Божі й людські закони, а це важливіше за освіту. Різьбярство не заважало йому втримувати дім і заробляти на життя, вирощуючи породистих бойових півнів. Кожен півень вимагав чималих клопотів, Хесус Діонісіо годував їх кашею з товченого зерна й свіжою кров’ю, яку діставав на бойні, виловлював у них блощиць, провітрював пір’я, гострив шпори й щоденно тренував, аби в годину випробування птахам не забракло мужності. Іноді Хесус Діонісіо ходив до інших сіл, аби побачити півнячі бої, але ніколи не бився об заклад, бо гроші, зароблені не ціною праці й поту, вважав викрутами диявола. Суботніми вечорами разом із Клавелес він прибирав церкву для недільної меси. Панотець, який об’їздив на велосипеді навколишні села, з’являвся не завжди, але парафіяни все одно сходилися сюди, щоб разом помолитися й поспівати. На Хесуса Діонісіо покладалася також повинність збирати й зберігати милостиню на храм і на допомогу священикові.

Зі своєю жінкою Ампаро Медіною Пісеро мав тринадцятеро дітей, з яких лише п’ятеро пережили дитячі хвороби й нещасні випадки. Коли подружжя гадало, нібито клопоти з дітьми вже позаду, бо ті повиростали й мешкали окремо, молодший син, діставши звільнення, прибув із війська зі згортком у руках і поклав його Ампаро на коліна. Розгорнувши ганчір’я, батьки побачили новонароджену дівчинку, напівживу через брак материнського молока й мінливості подорожі.

— Де ти це взяв, синку? — запитав Хесус Діонісіо Пісеро.

— Здається, в ній тече моя кров, — озвався хлопець, уникаючи глядіти батькові у вічі й мнучи спітнілими пальцями формений кашкет.

— А◦чи можна запитати, куди поділася її матір?

— Не знаю. Вона залишила дитину біля воріт казарми разом із запискою, де зазначила, що батько — я. Сержант наказав здати малу до монастиря, оскільки, мовляв, неможливо з’ясувати, чи дитина направду моя. Але мені шкода її, не хочу, щоб вона росла сиротою…

— Де це бачено, щоб матір кинула новонароджене дитя?

— У місті таке трапляється.

— Либонь, так. А◦як її звати?

— Як ви охрестите, тату, так і зватимуть, але якщо вас цікавить моя думка, то мені до вподоби ім’я Клавелес[10] — це улюблена квітка її матері.

Хесус Діонісіо пішов доїти козу, а Ампаро обтерла малу олією, молячись Богородиці, аби та дала їй сили виростити ще одну дитину. Побачивши, що дівчинка в надійних руках, молодший син втішено попрощався, підхопив наплічник і повернувся до казарми відбувати покарання.

Клавелес росла в діда й баби. Це була потайлива норовлива дівчинка, на яку не діяли ні доводи, ні авторитет старших, однак вона корилася одразу, щойно зачіпали її чуття. Клавелес прокидалася вдосвіта й чимчикувала п’ять миль до намету на пасовиську, де вчителька збирала дітлахів із навколишніх сіл, аби дати їм початкову освіту. Дівчинка допомагала бабусі вдома, а дідові в майстерні, ходила на пагорб по глину й мила пензлі, проте ніколи не цікавилася премудростями його мистецтва. Коли Клавелес виповнилося дев’ять років, виснажену роками материнських клопотів і невтомної праці Ампаро Медіну, яка вже вся зіщулилася й статурою скидалася на підлітка, якось удосвіта виявили в ліжку холодною. Чоловік виміняв свого кращого півня на дошки й збив прикрашену сценами з Біблії труну. Онука вбрала небіжчицю як святу Бернадетту в білу туніку з блакитним паском на талії — ту саму, що була на Ампаро Медіні в день її першого причастя й яка прийшлася їй до міри, коли вона зробилася кощавою бабцею. Хесус Діонісіо і Клавелес вийшли з дому й попростували до цвинтаря, тягнучи візок із прикрашеною паперовими квітами труною. Дорогою до них долучалися знайомі чоловіки й жінки з покритими головами, утворивши мовчазну процесію.

Старий різьбяр з онукою залишилися вдома самі. На знак жалоби вони намалювали на дверях великий хрест і роками носили приторочену до рукава чорну