Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

опинився в невеличкій порожній світлиці. З цього покою двері вели до іншого, куди скерував свої кроки один із козаків. Очевидно, щоб комусь доповісти. Антін чув тільки низьким басом дану відповідь:

— Гаразд, ведіть його сюди!

І репліку козака:

— Слухаю, пане полковнику!

Другий покій був великий, умебльований: вздовж стіни лавки, покриті плахтами; хіднички на підлозі; велика полиця з пугарями і келихами; в кутку образи з рушниками. Але невеличка канапа і перський коберець над нею, порушуючи загальний стиль, немов промовляли за те, що дім бодай чи не перебраний переможцем від польського магната. Посередині, ближче до вікна, стояв стіл, за яким сидів сивий запорожець над якимись паперами. На столі горіли дві свічки в срібних поставцях. Коли Антін увійшов, запорожець вийняв з рота люльку і спрямував на нього допитливий і, як здалося Антонові, трохи здивований погляд своїх сірих очей, так ніби він сподівався чогось іншого. З хвилину придивлявся йому пильно і врешті запитав:

— Де ж ви злапали котика?

— Під вікном, — обізвався один із козаків, той, що перший вхопив його був.

— Замість звабити пташечку до себе в темряву, він на цей раз сам вибіг на світло, — мовив другий.

— Осмілів з часом, — додав третій.

— Жбан черпає воду, поки не потрощиться, — резюмував сивоусий за столом, ще з хвилину з зацікавленням приглядався юнакові, а тоді промовив:

— Що ж нам, панове, вчинити з цим єгомосцем?

— Добродій дуже упрів, борикаючися з нами, — знову почав перший. — Тоді чи не добре було б дати йому остудитися, ульокувавши на ніч до холодної, а самим тим часом обміркувати справу.

— Можна навіть шановному добродієві влаштувати купіль, — долучив другий, — посадовити на всю ніч у казан з зимною водою.

— Коли добродій за дві години скаже, що змерз, то можна воду маленечко підігрівати і поволі довести навіть до кипіння, — докинув третій.

— Залишіть ці штуки туркам, — гостро обізвався сивоусий.

— Тоді хоч трохи, так з пару тижнів, потримаймо пана Антонія на страві świętego Antoniego, — знов укинув перший.

Тут Антін Перебийніс здивовано глипнув очима: звідки вони, в біса, знають, як його звуть?

— Я пропоную веселішу розвагу, — мовив сивоусий, і коли ті троє запитливо на нього подивились, він коротко кинув:

— Вовки!

Перший козак аж підскочив. Двоє других потирали собі руки.

— Оце видовище буде! Хай-но шаблюкою помахає на них! Побачимо, як собі раду з ними дасть.

— Як раду дасть, то честь і слава йому. Скатертиною йому тоді дорога в далекий світ. Аби тільки вдруге сюди не заблукав.

Лють узяла юнака, що ним так розпоряджають, ніби він був якийсь предмет, мертва річ, з якою можна робити, що хочеш. Зрештою не знав, чи брати цю розмову за поважну, чи за жарт, і рішив устрянути в бесіду.

— Насамперед, панове, треба б у мене спитати згоду чи то на купіль, чи на ґладіаторське змагання, бо справа в першу чергу торкається моєї недоторкальної особи.

Всі четверо здивовано перезирнулись.

— Пан, потрапивши у полон, збирається, здається, вести пертрактації про умови капітуляції, яка стала доконаним фактом, — повільним тоном заговорив перший.

— Мабуть, пан не здавав собі справи з консеквенцій, які мусів потягти за собою перший необачний крок його, — зауважив другий.

— Прийміть, пане, з цього приводу мої щирі кондоленції, — з глузливою вибачливістю докінчив третій, глибокий відваживши поклін у бік Перебийноса.

— Необачність не є злочинством, — знов підхопив нитку розмови юнак, — і нема на Україні того звичаю, щоб за неї катували.

— Але чи ж ваша необачність не виявила злочинницького наміру? — забрав слово той, кого називали полковником.

— Так, злочинницького наміру, за який нас ще у бурсі сікли різками, — відізвався юнак.

— От як! То вже в такому ніжному віці пан був ласий до амурних пригод, — знов укинув перший козак.

— Та ніяка амурна пригода не привела мене до вашого садка, — огризнувся Перебийніс.

— А що саме, коли дозволите спитати? — нашорошився той.

— Яблука!

— Як то яблука? — здивовано перезирнулися троє, а четвертий за столом звів догори свій пильний погляд.

— Яблук ваших схотілося покуштувати.

Тут усі четверо вибухли таким реготом, що аж шиби у вікнах задзеленьчали.

— Яблука, ну й жартун! — троє козаків аж за боки бралися. А полковник, відкинувшись на спинку крісла, до сліз реготав.

— Захотілося тих яблук, що достигли за пазухою у доньки моєї! — кинув він безцеремонно і трохи цинічно.

Перебийніс з подиву очі вилупив і з повагою відказав:

— Повірте, пане полковнику, що я вашої доньки у вічі не бачив.

— Добре вибріхуєтесь, добродію. Але не переконливо. Щоб дістатися до садку, ви мусіли перелізти через паркан. Скочили туди, як кажете, по яблука. Але почали скрадатися до вікна моєї доньки. На тому інфляґрантному вчинку вас піймано. Чи ж екстраваґанція такої поведінки вам самому не впадає в очі?

Перебийніс мовчав, бо не знав, що на це відповісти.

Полковник далі провадив:

— Невже ви думали, що я без кінця толеруватиму оте потаємне листування та нічні побачення в альтанці та за ліщинами, коли дальша толерація такої копуляції мусіла неодмінно призвести до компрометації панни в очах суспільства?

Один із козаків глузливо укинув:

— Пан вибріхується, бо певно ляський гонор не припускає й думки про ганебне контаґування шляхтицької білої плоті зі смердючими звірами вовками-сіроманцями.

— Бо інакше ж панові лишався б тільки один-єдиний вихід на волю: крізь вовчі шлунки, — докинув другий.

— Це ж однаково, що вдруге на світ народитись, — додав ще третій, — тільки що тоді й рідна мати не пізнала б пана-єгомосця.

Тут Перебийніс спалахнув:

— Сьогодні ви з мене робите ляха, а завтра зробите турка. Та ще дозволяєте собі глузувати у вельми непристойний спосіб. Якщо вам (як не дивно!) відомо, як мене звуть на ім’я, то мусіли б знати, хто мій батько. Я козацького роду, син Павла Перебийноса, старшого осавула, підхорунжий війська Січі Запорізької. Можете пересвідчитись, — і з цими словами він люто шпурнув на стіл невеличку, шнурочком перев’язану,