Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

це сталося в четвер уночі, і я гадаю, що нам слід у всьому переконатися. Саме для цього ми тут, чи не так?

Власне, Алекс не сказала: «Саме так вчинив би Арлінгтон», але могла б і сказати.

Доус неспокійно посовалась.

— Але якщо детектив Тернер...

— Тернер може йти в дупу, — урвала її Стерн.

Вона втомилася. Вона проґавила вечерю. Вона змарнувала кілька годин на Тару Гатчинс і збиралася змарнувати ще кілька.

Доус кусала губу, наче намагалася уявити собі цей процес.

— Не знаю.

— У тебе є машина?

— Ні. У Дарлінґтона є. Була. Трясця її матері. — На мить хлопець приєднався до них у кімнаті, такий блискучий і обдарований. Доус підвелася, розстібнула свій наплічник і дістала зв’язку ключів. Вона завмерла в бляклому світлі, зважуючи їх у долоні. І повторила знову: — Не знаю.

Це могло стосуватися сотні різних речей. «Не знаю, чи слушна ця думка. Не знаю, чи можна тобі довіряти. Не знаю, як закінчити дисертацію. Не знаю, чи не ти вкрала в мене нашого золотого, приреченого на славу, досконалого хлопчика».

— Як ми збираємося потрапити всередину? — поцікавилася Доус.

— Я про це попіклуюся.

— А потім що?

Алекс простягнула їй папірець із виписками з бібліотеки.

— Усе це в нас є, чи не так?

Доус пробіглася очима по сторінці. Не приховуючи подиву, вона сказала:

— Непогано.

«Не дякуй. Просто працюй».

Доус покусала нижню губу. Її вуста були такими самими блідими, як і решта обличчя. Можливо, дисертація висмоктала з неї всі соки.

— Ми не можемо натомість викликати машину?

— Можливо, нам доведеться поспіхом звідти забиратися.

Памела зітхнула й потягнулася за паркою.

— Я поведу.

8

Зима

Доус припаркувала Дарлінґтонову машину за кілька метрів у тому самому кварталі. Це був старий «мерседес» винного кольору, можливо, ще з вісімдесятих — Алекс ніколи не запитувала. Сидіння були затягнуті шкірою карамельного кольору, трохи потертою і з дещо поношеними швами. Дарлінґтон завжди стежив за чистотою автівки, а нині вона була просто в бездоганному стані. Можна не сумніватися, Доус доклала руку.

Наче запитуючи дозволу, Памела трохи вичекала, перш ніж повернути ключ у запалюванні. Машина з гуркотом ожила, і вони рушили з кампусу до шосе. Їхали мовчки. Кабінет головного судмедексперта — КГС — насправді був розташований у Фармінґтоні, майже за шістдесят п’ять кілометрів від Нью-Гейвена. «Морг, — думала Алекс, — я їду до моргу. Мерседесом». Вона подумала, чи не ввімкнути радіо — старий приймач із червоною рисочкою, що ковзала між станціями, наче палець у пошуках потрібного місця на сторінці. Потім уявила Дарлінґтонів голос у колонках: «Забирайся з моєї машини, Стерн», — і вирішила, що тиша її влаштовує.

Щоб знайти дорогу до КГС, їм знадобилася майже година. Алекс достеменно не знала, що саме сподівалася побачити, але, опинившись на місці, зраділа яскравому освітленню, великому паркувальному майданчику й відчуттю, що тут розташований офісний центр.

— Що тепер? — поцікавилася Доус.

Алекс дістала з наплічника заздалегідь приготовані поліетиленовий мішечок і пласку бляшанку й запхала їх до кишень джинсів.

Вона відчинила двері, зняла пальто й шарф та кинула їх на пасажирське сидіння.

— Що ти робиш? — здивувалася Доус.

— Не хочу скидатися на студентку. Дай мені світшот.

Пальто Алекс було з тонкої вовни з поліестровою підкладкою, але аж кричало: «Коледж». Саме тому вона його купила.

Доус, схоже, хотіла заперечити, але розстібнула парку, стягнула світшот і кинула його Алекс, тремтячи у футболці.

— Не впевнена, що це хороша ідея.

— Звичайно, ні. Ходімо.

Крізь скляні двері Алекс бачила, що в приймальні чекає кілька людей, що намагаються залагодити справи до закриття. У глибині кімнати за стійкою сиділа жінка. У неї було пишне русяве волосся, що під світлом ламп вилискувало червоним.

Алекс швиденько наклацала повідомлення Тернерові: «Треба поговорити». Потім сказала Доус:

— Зачекай п’ять хвилин, тоді зайдеш, сядеш і вдаватимеш, наче на когось чекаєш. Якщо та жінка вийде з-за столу, мерщій напиши мені, гаразд?

— Що ти збираєшся робити?

— Поговорю з нею.

Алекс шкодувала, що змарнувала на коронера монетку примусу. Тепер залишилася тільки одна, і вона не могла дозволити собі скористатися нею, щоб проминути реєстраторку, а надто якщо її план спрацює так, як вона сподівалася. Дівчина заклала волосся за вуха й увірвалася до приймальні, потираючи руки. Над стійкою висів плакат із закликом до СПІВЧУТТЯ ТА ПОВАГИ. На маленькій табличці було написано: «Мене звуть Мойра Адамс, і я залюбки вам допоможу». Залюбки, а не радо. У будинку, де напхом напхано небіжчиків, нікому не слід було радіти.

Мойра підвела на неї погляд і всміхнулася. Навколо очей у неї було кілька зморщок, які свідчили про непросте життя, а на шиї — хрестик.

— Привіт, — звернулася до жінки Алекс. Театрально глибоко вдихнула та здригнулася. — Ем, детектив сказав, я можу прийти сюди, щоб побачити свою кузину.

— Гаразд, люба. Звісно. Як звуть твою кузину?

— Тара Енн Гатчинс.

Друге ім’я досить легко вдалося дізнатися в інтернеті.

На жінчиному обличчі з’явився занепокоєний вираз. Тару Гатчинс показували в новинах. Вона була жертва вбивства, а такі речі приваблюють божевільних.

— Мене сюди відправив детектив Тернер.

Мойрине обличчя залишалося настороженим. Він був головний детективу цій справі, і його ім’я, ймовірно, згадували ЗМІ.

— Можеш посидіти, поки я з ним зв’яжуся, — запропонувала жінка. Алекс витягнула телефон.

— У мене є його номер.

Вона швиденько надіслала наступне повідомлення: «НЕГАЙНО відповідай, Тернере». Потім відкрила вкладку з дзвінками й увімкнула гучний зв’язок.

— Ось, — сказала, простягаючи телефон.

Мойра пробурмотіла:

— Я не можу...

Але слабкий звук телефонного дзвінка й очікувальний вираз обличчя Алекс дали результат. Жінка стиснула губи та взяла в дівчини мобільник.

У відповідь увімкнулася голосова пошта, як Алекс і сподівалася. Детектив Авель Тернер відповість, коли, в біса, вважатиме за потрібне, а не коли якась студентка-пісюха скаже йому це зробити, і точно не тоді, коли вона цього вимагатиме.

Дівчина сподівалася, що Мойра покладе слухавку, але жінка натомість відкашлялася та сказала:

— Детективе Тернер, це Мойра Адамс, відділ зв’язків із громадськістю КГС. Якщо можете, зателефонуйте нам...

Вона назвала номер. Алекс залишалося сподіватися, що Тернер у найближчому майбутньому не перевірятиме голосові повідомлення з її номера. А може, він виявиться таким дріб’язковим, що взагалі їх видалить.

— Знаєте, Тара була