Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

накажу зміцнити охорону по максимуму, — Рут по­мовчав і випустив в обличчя Мульча клубок диму, — в «Хаулерс Пік».

Під шаром бруду Мульч зблід.

— «Хаулерс Пік»? Але ж це...

— Тюрма для гоблінів, — закінчив за нього ко­мандир. — Знаю. Але для таких винахідливих утіка­чів, як ти, Рада зробить виняток. Я докладу всіх зу­силь, щоб їх переконати.

Мульч без сил опустився на стілець. Це не добре. Останнього разу, коли він сидів в одній камері з гоблінами, було не дуже весело. Хоча то й було у Полі­цейській Плазі. У звичайній в’язниці він і тижня не протримається.

— Тож яку пропозицію ви маєте?

Артеміс посміхнувся: командир Рут виявився ро­зумнішим, ніж був на вигляд.

— Ага, зацікавився?

—- Можливо. Але не обіцяю.

— Добре. Умови мої. Навіть і не думай торгувати­ся. Ти пробираєшся до лабораторій «Кобой», а я даю тобі два дні фори, коли все скінчиться.

Мульч аж рота роззявив. Ото пропозиція! Ма­буть, у них дуже скрутне становище.

Поліцейська Плаза

У Поліцейській Плазі вирували пристрасті. В двері дерлися монстри. В буквальному сенсі. Капітан Кельп бігав між кабінками і намагався підбадьорити своїх людей.

— Не хвилюйтеся, хлопці, двері «Софтноузами» вони не проб’ють. Тільки ракетою...

Цієї самої миті шалена сила вигнула двері. Немов дитина на папірець дмухнула. Двері витримали. Ледь-ледь.

Із залу нарад квапливо вийшов Каджон, на грудях у нього виблискував командирський жолудь. Урахо­вуючи його відставку, він увійшов в історію як єди­ний командир ЛЕП, якого призначали двічі.

— Що то було?

Трабл збільшив зображення на моніторі. Перед входом стояв гоблін із велетенською тубою на плечі.

— Якась базука. Схоже, стара широкоствольна гармата «Софтноуз».

Каджон стукнув себе по лобі.

— Не кажіть мені. Вони ж давно мали бути зни­щені. Чортів кентавр! Як йому вдалося поцупити стільки зброї з-під мого носа?

— Не звинувачуйте себе, — заспокоїв його Трабл. — Він нас усіх надурив.

— Скільки ми зможемо витримати?

Трабл знизав плечима.

— Недовго. Кілька ударів. А може, в них була лише одна ракета.

Слова не справдилися. Двері здригнулися знову. Від мармурових колон полетіли кам’яні крихти.

Трабл підвівся з підлоги, в глибокій рані на його лобі уже світилися блакитні іскорки магії.

— Санітари, перевірте, чи є поранені. Зброю уже зарядили?

Пришкутильгав Граб, зігнутий під вагою двох електричних гвинтівок.

— Готово, капітане. Двадцять дві одиниці зброї. На двадцять пульсів кожна.

— Гаразд. Тільки найкращі снайпери. Жодного пострілу без мого наказу.

Граб кивнув. Обличчя в нього було похмуре і бліде.

— Добре, капрале. Можете йти.

Коли брат відійшов так, що нічого вже не почув би, Трабл тихо зізнався командирові Каджону:

— Не знаю, що і сказати, командире. Вони підри­вають Атлантичний тунель, тож допомоги звідти че­кати не можна. Установити пентаграму навколо них, щоб зупинити час, ми не можемо. Ми оточені, сили ворога значно більші за наші, зброї в них також на­багато більше. Якщо Б’ва Келл підірвуть двері, за се­кунду все скінчиться. Маємо потрапити в команд­ний пункт. Як там справи?

Каджон покачав головою.

— Техніки над цим працюють. Там сенсори на кожному сантиметрі поверхні. Вгадати код можна лише випадково.

Трабл потер утомлені очі.

— Мені потрібен час. Має ж бути якийсь спосіб їх затримати.

Каджон витяг із туніки білий прапор.

— Такий спосіб є...

— Командире! Вам не можна виходити. Це само­губство.

— Можливо, — погодився командир. — Але якщо я не піду, за кілька хвилин ми всі будемо мертві. А так збережемо час, принаймні щоб попасти в ко­мандний пункт.

Трабл обміркував слова командира. Іншого спо­собу не було.

— Що ви їм запропонуєте?

— В’язнів у «Хоулерс Пік». Може, домовимося про контрольоване звільнення.

— Рада ніколи на таке не погодиться.

Каджон гордовито випрямив спину.

— Зараз не час для політики, капітане. Настав час для дій.

Якщо чесно, Трабл зацікавився. То був зовсім не той Брайар Каджон, якого він знав. Хтось пересадив цьому ельфові хребта.

Щойно призначений командир націлився на жолу­ді на лацкани. У Трабла з’явилося почуття, якого він іще ніколи не мав до Брайара Каджона. То була повага.

— Відчиніть двері, — наказав командир метале­вим тоном. Фоулі сподобається, коли він побачить на камері. — Піду побалакаю з рептиліями.

Трабл виконав команду. Якщо вони виберуться із цієї халепи, він простежить, щоб Каджона нагороди­ли посмертним «Золотим Жолудем». Як мінімум.

Незареєстрований підйомник, під лабораторіями «Кобой»

Атлантичний транспортер повільно летів величез­ним підйомником, тримаючись ближче до стін. Так близько, що навіть фарбу з корпусу могло здерти.

Артеміс висунув голову з пасажирського відсіку.

— Це справді необхідно, капітане? — спитав він, коли вони вже вкотре мало не розбилися. — Чи ви просто вихваляєтеся?

Холлі підморгнула:

— Гадаєш, я схожа на пілота-хвалька, Фауле?

Довелося Артемісу зізнатися, що не схожа. Капі­тан Шорт була надзвичайно привабливою і водночас небезпечною. Як «чорна вдова». Артеміс уважав, що вступить до періоду статевої зрілості місяців через вісім, тож підозрював, що саме із цієї причини ди­виться на Холлі в такому ракурсі. Добре, що ельфійці було вже вісімдесят років.

— Промацую поверхню, щоб знайти ту сумнівну шпарину, про яку торочить Мульч, — пояснила Холлі.

Артеміс кивнув. Гномові теорії. Дуже вони не­ймовірні, щоб бути правдою. Він повернувся до кор­мового відсіку, щоб іще раз вислухати Мульча.

На підсвіченій стіні гном накреслив примітивну діаграму. Якщо чесно, шимпанзе і ті мали більше хисту. І до того ж були не такі уїдливі. Замість указки

Мульч узяв морквину, точніше, кілька морквин. Гномам подобається морква.

— Це лабораторії «Кобой», — сказав він, пережо­вуючи овочі.

— Це? — не повірив Рут.

— Розумію, Джуліусе, що намальовано дуже схе­матично.

Командир аж підскочив із крісла. Якщо не знати його, можна було б заприсягтися, що то все через гномові гази.

— Дуже схематично? Це ж просто прямокутник!

Але Мульча це анітрохи не збентежило.

— Не дуже це і важливо. От що важливо.

— Крива лінія?

— Це розлом, — образився гном. — Будь-кому зрозуміло.

— Будь-кому в дитсадочку. Отже, розлом. То й що?

— У цьому вся штука. Розумієте, зазвичай розло­му там немає.

Рут мало не задихнувся. Щось він зачастив зади­хатися. Але Артеміс раптом зацікавився.

— Коли з’являється розлом?

Але Мульч не збирався отак одразу відповідати.

— Ми, гноми, знаємося на камінні. Споконвіку риємо тунелі. — Рут почав вистукувати дріб на руків’ї електричного кийка. — Чого не розуміють ельфи, так це того, що каміння