Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

заливається до… м-м-м… до тих виробів, з якими товариш Буштинець працює теоретично, а ви – практично!

– І що з того?

– Хіба вас не цікавить, яка саме рідина заливається у ваші баки…

– Тш-ш-ш!.. Тихіше, будь ласка. Не вимовляйте тут цього слова. «Корпусні вироби» – і все! І тільки так.

– Гаразд, хіба ви зовсім не хочете дізнатися, що за рідина заливається у ваші корпусні вироби?

– Уявіть, не хочу. Для мене важливі лише певні параметри цієї рідини. Так би мовити, базові характеристики. А як там вона називається – «штучним перкалем» чи якось інакше… Та яка мені різниця?

– Як це? – Гапочка здивувався настільки відверто, що його очі дуже помітно поповзли до перенісся. – А з патріотизмом як же бути?..

– При чому тут патріотизм?

– А при тому, що «штучний перкаль» винайшли саме в Харкові, а не десь за тридев’ять земель! Це й виявив товариш Сусло Мирослав Сергійович.

– Стоп! – Голощокін скрикнув несподівано гучно, тому на нього озирнулися всі мамаші з усіма своїми дітлахами. Тільки дивні неголені мужики продовжували потягувати підозрілу рідину, налиту з-під поли у кавові філіжанки.

– Денисе Єгоровичу, не кричіть, будь ласка. Дуже прошу.

– А ви, товаришу Гапочко, не вводьте в свою дивну оповідь невідомих персонажів, будь ласка.

– Ну, чому ж одразу невідомих… Товариш Сусло працював на Харківському заводі тепловозного електрообладнання начальником цеху. Це підприємство якраз дотичне до нашого «Харківського залізничника», що й дозволило мені швиденько відшукати, куди подівся Мирослав Сергійович після того, як його заарештували й відправили…

– Отже, ви самі стверджуєте, що цього товариша заарештували і з Харкова викинули! Прекрасно! Просто блискуче…

Голощокін ледь стримав ядучий сміх.

– Так, я відшукав його в Охтирці.

– Гаразд, відшукали. Тоді знов повторюю: що з того? І при чім тут я?..

– Та просто я вирішив, що ви, Денисе Єгоровичу, знаєте щось додаткове про так званий «штучний перкаль»! Бо як я не просив Мирослава Сергійовича, однак говорити на цю тему він категорично відмовився. Я ж хочу відновити історичну справедливість, бо виходить, що сучасне ракетне паливо було насправді створене харківським хіміком Рудиком Полікарпом Валер’яновичем ще задовго до війни…

– Стоп!..

Знов усі подивились на дивну парочку чоловіків. Голощокін вкотре подумав, що треба припинити безцільну розмову, яка ведеться з незрозумілою метою. Але судячи зі зведених до перенісся підступних очей, Гапочку було вже не зупинити:

– Ви тільки уявіть, Денисе Єгоровичу, що це виходить!.. Виявляється, ще до війни в Харкові працював інженерний колектив, який займався ракетною тематикою – так звана Харківська реактивна група! Чи то відкриття, чи то створення хіміком Полікарпом Валер’яновичем Рудиком так званого «штучного перкалю» стало лише першим успіхом харків’ян. Далі сталося щось незрозуміле: цього хіміка репресували і знищили, його сім’ю знищили також за виключенням сина. З останнім під час війни зіткнувся товариш Сусло, якого піддали репресіям вже після війни… Чи не здається це дивним? І головне, хто скористався відкриттям Рудика – «штучним перкалем»?..

– Я не знаю і знати не хочу, – стомлено пробурмотів Голощокін. – Ви кореспондент, ви цими шарадами і займайтесь, якщо хочете. А моє діло – виробництво якісних корпусних виробів. Щоб вони літали куди слід. А як зустріну Буштинця… Ох, я ж йому покажу, як до мене кореспондентів з харківських багатотиражок підсилати, щоб до мене з казочками чіплятися!

– Та ніякі це не казочки! – не вгамовувався Гапочка. – За кілька років до війни так званий московський Реактивний НДІ розігнали і майже всіх тамтешніх провідних співробітників репресували. Не будемо перераховувати імена цих талановитих людей в кафетерії гастроному…

– Я загалом за те, щоб припинити нашу розмову.

– Та послухайте ж! – і раптом наблизивши свої губи до вуха Голощокіна, Гапочка прошепотів: – Гаразд, лише два імені видатних працівників РНДІ: Корольов і Глушко… Ви мусили чути про обох…

– Ви з глузду з’їхали? – Денис Єгорович скочив. – Все, з мене годі! Ми ж в гастрономі, в кафетерії, тут повно людей…

– Але в той час, як над РНДІ згустилися хмари й літали блискавки, тут, у Харкові, місцева ХРГ продовжувала працювати – от що дивно! Про такого собі академіка Проскуру Георгія Федоровича чули? А це, між іншим, засновник Харківського авіаційного інституту, і помер він лише десять років тому[86] – саме тоді, між іншим, коли репресований за намагання розібратися в історії «штучного перкалю» Мирослав Сергійович Сусло з’явився після відсидки в Охтирці. Це ж містика якась… А чи знаєте, що ХРГ здійснила успішний запуск порохової ракети власної розробки у вересні сорокового року? А що на сорок перший рік вони планували побудову стратосферної ракети знов-таки власного проектування? І якби не війна…

Голощокін повільно осів на стілець і стомлено заплющив очі. Можливо, це все через дію лиходійського погляду трохи скошених до перенісся очей кореспондента Гапочки… але припинити цей «цирк на дроті» він чомусь не міг! Ох, не скінчиться це добром! Ох, не скінчиться…

Актова зала Інституту кібернетики АН УРСР, Київ, 6 листопада 1969 року

– Добре, що зусиллями таких досвідчених співробітників, як товаришка Ющенко[87] Катерина Логвинівна, в нашому інституті виховується дуже здібна, талановита молодь. В цьому зв’язку хотілось би особливо наголосити на непересічній ролі в створенні мови АНАЛИТИК[88] молодшого наукового співробітника, кандидата фізико-математичних наук товариша Нехая Костянтина Демидовича. Без застосованих ним дуже сміливих і водночас елегантних рішень нова машина «МИР-2» не змогла би продемонструвати рекордної не тільки для невеличкого поки що сімейства «МИР»[89], але також для всіх сучасних ЕОМ швидкості обчислень. В свою чергу, цей важливий параметр дістав належну оцінку фахівців різних галузей науки та виробництва, яким вже довелось попрацювати на «МИР-2».

Те, що його скромне ім’я згадав в урочистій промові сам директор[90] Інституту кібернетики, було величезною честю та успіхом. Друзі, які сиділи поруч, ледь помітно запосміхалися та схвально закивали, тим самим немовби говорячи: от бачиш, Костю, як тебе цінують!

А між тим сам автор дуже сміливих і водночас елегантних рішень, приязно посміхаючись і так само ледь помітно киваючи у відповідь, думав про матерії зовсім іншого, значно більш тонкого порядку – про везіння й невезіння, якими розпоряджається сліпа доля. Це колись у сиву давнину її уявляли у вигляді одразу ж трьох сестер, називали мойрами, парками чи ще хтозна-як. Костя ж знав, що три жінки – це занадто, що неприємностей вистачить навіть від однієї-єдиної дівчини, найменші рішення якої непередбачувані так само, як падіння на землю підкинутої монетки «орлом» чи «решкою» догори.

І, між іншим, це прямо і безпосередньо пов’язано з його колишньою пасією – з красунею Сюзанкою, з якою вони